Подорож собаки - Брюс Кемерон
– То ця двоюрідна сестра – де, кажеш, вона живе? – спитав Шейн.
– Що?
– Я спитав, куди ти їдеш.
– А. До Сент-Луїса.
– Гаразд. Ми обоє знаємо, що це брехня.
– Тобто?
– Нема в тебе хворої сестри. Ти тікаєш, бо не можеш поговорити зі мною як чесна людина.
– А твій особливий талант – бути непередбачено кумедним.
Шейна кинуло в жар від люті, що так і рвалася крізь шкіру. Він із силою гримнув рукою об стіл. Я підстрибнула, приголомшена, не знаючи, що він робить, і відчуваючи страх Сі Джей. Що відбувалося? Хутро на моєму загривку мимоволі здибилося, наче шкіру поколює.
– Усе закінчиться тут, – рявкнув Шейн.
– Що саме?
– Брехня. Маніпуляції. Егоїзм.
– Ти про що?
– Ми сідаємо в автівки та вирушимо назад до Вексфорда. Я поїду слідом за тобою, а Моллі сидітиме зі мною, тож я знатиму, що ти не втнеш ніякої дурниці.
Я підняла погляд на нього. Сі Джей тривалий час сиділа, нічого не кажучи й не торкаючись їжі.
– Гаразд, – нарешті мовила вона. Її страх зник.
– Добре. – Лють Шейна відступала так само.
Що б не трапилося між ними двома, воно явно було позаду.
Сі Джей відсунула від себе пакунок.
– Ти це не будеш? – спитав Шейн.
– Їж скільки хочеш.
Шейн узявся наминати їжу Сі Джей. Я з жалем спостерігала за цим.
– Дай мені ключі, я посаджу Моллі до тебе в машину, – сказала Сі Джей.
– Я сам це зроблю, – заперечив Шейн.
– Ні, це маю зробити я.
– Я тобі не довіряю.
– Якщо це зробиш ти, вона не зрозуміє. Це маю зробити я. Вона не захоче йти з тобою: собаки добре знаються на людях. Я хочу, щоб вона посиділа там хвилину й призвичаїлася, перш ніж ми поїдемо.
– Знаються на добрих людях, – хмикнув Шейн.
– То ти даси мені ключі чи ні?
Шейн, не припиняючи жувати, поліз у кишеню й жбурнув їй якийсь предмет, що виразно дзенькнув ключами. Сі Джей узяла була їх, та впустила переді мною. Я нахилилася обнюхати, відчувши запах диму і якоїсь давно здохлої тварини.
– То в тебе тепер кроляча лапка на ключах? – спитала Сі Джей.
– Еге. Нагадує, як мені пощастило, що ти зі мною.
Сі Джей видала якийсь звук і підібрала дохлятину з ключами. Потім відв’язала мене.
– Ходімо, Моллі.
– Я буду за секунду, – сказав Шейн.
– Можеш не поспішати.
Сі Джей підвела мене до машини й відчинила дверцята. Я відчувала запах Шейна зсередини, а також інші аромати, але жодного собачого.
– Гаразд, Моллі, заходь!
Я не бачила в цьому особливого сенсу, але застрибнула всередину, як наказано, радіючи, що я на передньому сидінні. Сі Джей нахилилася, і вікно з мого боку машини опустилося вниз.
– Гаразд, Моллі, ти хороша дівчинка, – сказала Сі Джей. – Усе вийде якнайкраще.
Сі Джей зачинила дверцята. Я спантеличено спостерігала, як вона пішла назад і сіла поряд із Шейном. Що ми робимо? Я висунула голову у вікно й тихенько завила.
Сі Джей встала й увійшла до будівлі. Шейн продовжував їсти, не підіймаючи голови і явно не турбуючись залишити щось мені на обід.
Потім я смикнула головою, приголомшена. Задні двері будівлі відчинилися, звідти з’явилася Сі Джей і тихо пішла геть. Що відбувалося? Я побачила, як вона зникає за рогом будівлі, і заскавчала.
Я почула віддалений звук – це заводилась її машина – і заскавчала голосніше. Шейн устав, узявши пакет і поклавши в сміттєвий кошик. Він позіхнув, глянувши на зап’ясток, а тоді подивився на двері будинку. Задер голову й почухав щелепу.
Машина Сі Джей виїхала з-за рогу, промчавши повз Шейна, який втупився в неї, завмерши на місці. Вона проїхала кілька ярдів дорогою, і передні дверцята відчинилися.
– Моллі! – скрикнула Сі Джей.
Шейн обернувся й подивився на мене. Я гавкнула з вікна.
– Моллі! – знову закричала Сі Джей.
Шейн опустив голову й побіг просто на мене. Я втягнула голову й крутнулася на передньому сидінні. Цілком імовірно, що Шейн відчинить дверцята й випустить мене до моєї дівчинки.
– Моллі! – кричала Сі Джей. – Сюди! Негайно! Моллі!
Я розвернулася, дременула через сидіння й вилетіла просто крізь відчинене вікно тієї ж миті, як Шейн дістався машини.
– Попалася! – сказав він, хапаючи мене.
Я відчула його руку на своїй спині, пригнула голову, крутнулась і вирвалася від нього.
– Стій! Погана собака! – загорлав він.
Шейн кинувся наздоганяти мене. Я промчала через парковку й стрибнула до відчинених дверцят Сі Джей, через її коліна й на сусіднє сидіння, задихаючись. Дівчина зачинила дверцята й поїхала.
Вона дивилася на верхівку лобового скла.
– Ти просто не дуже тямущий, Шейне, – сказала Сі Джей.
Вона їхала повільно й за лічені секунди загальмувала й зупинилася. І продовжувала дивитися на верхівку лобового скла.
Я озирнулася й глянула крізь заднє вікно – Шейн гнався за нами. Видно було з його обличчя, що він сердиться. Сі Джей опустила вікно зі свого боку й дуже-дуже повільно зрушила з місця.
Шейн припинив біг, упершись руками в коліна. Сі Джей зупинила машину. Він підняв голову й рушив до нас. Підійшов ближче, потім ще ближче – так близько, що вітер з-за його спини доносив запахи щойно з’їденого ним. Шкода, що я не встигла облизати чиїсь пальці.
Машина зрушила знову. Сі Джей дістала із сумочки ключі з дохлятиною, виставила їх у вікно, помахала, а тоді жбурнула через дах машини у високу траву на узбіччі. І поїхала геть. Крізь заднє вікно я спостерігала, як Шейн підходить до місця, де ми щойно були, і дивиться в поле, узявшись у боки.
Я легко змогла б відшукати їх, але люди не дуже вміють знаходити втрачені речі – одна з причин, чому вони тримають собак. У цьому випадку, однак, щось підказувало мені, що Сі Джей викинула ключі з причини, ніяк не пов’язаної з грою в «знайди і принеси».
Незабаром Сі Джей зупинила машину й насипала їжі мені в миску. Я знала, що вона не забуде нагодувати мене, але скажу чесно: те, що діставав із пакунка Шейн, пахло набагато цікавіше.
Це була найдовша автомобільна поїздка на моїй пам’яті. Уночі Сі Джей припаркувала машину під ліхтарем і спала на передньому сидінні, а я дрімала, поклавши голову їй на ноги. Ми проїхали одне дуже засніжене місце, а потім – вітряне й сухе.
Найчастіше, коли Сі Джей їла, хтось подавав їй пакет їжі з будинку. Іноді ми сиділи за столиком на вулиці. Їжа була екзотична й смачна. Це була одна з найкращих поїздок у моєму житті!
Я глибоко спала, коли машина зупинилася й вимкнувся двигун. Я струснулася, озираючись довкола заспаними очима. Ми були серед сили-силенної інших машин. Сонце піднялося ще не дуже високо.
– Приїхали, Моллі!
Ми вийшли з машини, і запах ошелешив мене: тієї ж миті я безпомилково зрозуміла, де ми.
Бувши собакою, яка працювала, знаходила й показувала, я часто приїздила з моїми людьми, Джейкобом і Майєю, до цього самого місця. Це був океан. Сі Джей підвела мене до води, спустила з повідця й розсміялася, а я плигнула у воду – нерозтрачена енергія останніх двох днів підбивала мене стрибками мчати по хвилях.
Деякий час ми гралися там, а потім пішли до вуличних столиків. Сі Джей напоїла й нагодувала мене, і ми сиділи на сонці, яке пригрівало все більше.
– Гарний день, – сказав якийсь чоловік. – Гарна собачка.
Він погладив мене. Його руки пахли м’ятою.
– Дякую, – сказала Сі Джей.
– Звідки ти? Припускаю, що з Огайо.
– Що? Ні, я місцева.
Чоловік розсміявся.