Правік та інші часи - Ольга Токарчук

якому достоту так і було. «Сниться, — подумала вона, — буцімто лежу на тапчані в землянці. Я нікуди не пішла. Це мені сниться». А потім подумала, що повинна була заснути ще раніше. Їй здалося, наче вона лежить на своєму двоспальному ліжку, а поруч спить Павел. Немає ніякої війни. Їй сниться дурне страхіття, в якому — німці, росіяни, фронт, ліс і землянки. Це допомогло — Міся перестала боятись і вийшла на Гостинець. Мокра бруківка блищала під черевиками. Тоді прокинулася надія, й Міся подумала, начебто заснула ще раніше. Нібито її знудило монотонне вертіння млинового жорна, і вона заснула на лавці перед млином. Їй кілька років, і вона бачить зараз у дитячому сні доросле життя й війну.

— Хочу прокинутись, — сказала голосно Міся.

Аделька подивилася на неї здивовано, а Міся зрозуміла, що жодна дитина не спромоглася б наснити собі розстрілу євреїв, смерть Фльорентинки, партизанів, того, що зробили росіяни, бомбардувань, виселень, паралічу матері.

Вона поглянула вгору: небо було, мов денце консервної бляшанки, в якій Бог закрив людей.

Вони проминули якийсь темний контур, а Міся здогадалася, що це їхня стодола. Зійшла на узбіччя і простягла руку в темряву. Торкнулася шорстких дощок паркану. Почула якісь невиразні звуки, дивні та приглушені.

— Хтось грає на гармоніці, — сказала Аделька.

Вони зупинилися перед хвірткою, й Місі закалатало в грудях. Її дім стояв, вона відчувала це, хоча й не бачила його. Відчувала перед собою його потужну брилу, відчувала його вагу і те, яким чином він наповнював простір. Навпомацки відчинила хвіртку й зійшла на ґанок.

Музика долинала зсередини. Двері до сіней були забиті дошками так, як їх залишили. Тому вони пішли до кухні. Музика стала виразніша. Хтось грав на гармоніці запальні пісеньки. Міся перехрестилася, схопила Адельку міцно за руку і відчинила двері.

Музика стихла. Вони побачили свою кухню, огорнену димом і мороком. На вікнах висіли коци. Біля столу, під стінами, навіть на шафі сиділи вояки. Котрийсь із них зненацька націлився на неї карабіном. Міся повільно піднесла руки.

З-за столу піднявся похмурий лейтенант. Сягнув угору за її рукою й потряс її, вітаючись.

— Ето наша помєщіца, — сказав він, а Міся незграбно зробила реверанс.

Серед солдатів був Іван Мукта. Його голова біліла бинтами. Від нього Міся дізналася, що її батьки мешкають у млині з коровою. Окрім них, у Правіку вже немає нікого. Іван провів Місю нагору й відчинив двері до південної світлиці. Місі відкрилося нічне зимове небо. Кімната припинила своє існування, проте це здалося їй хоч і дивним, але неважливим. Оскільки очікувала побачити зруйнованим увесь будинок, то що означала втрата однієї світлиці.

— Пані Місю, — сказав Іван Мукта на сходах, — ви мусите забрати звідти своїх батьків і сховатися десь у лісі. Одразу ж після ваших свят почнуться бої. Буде страшна колотнеча. Не кажіть про це нікому: це військова таємниця.

— Дякую, — промовила Міся, й лише за мить усвідомила все жахіття цих слів. — Боже, що ж з нами буде? Як даватимеш собі раду серед зими в лісі? Нащо ця війна, пане Іване? Хто її веде? Чому самі йдете на різанину і вбиваєте інших?

Іван Мукта поглянув на неї сумно і не відповів.

Міся роздала солдатам, які були вже під чаркою, ножі, аби чистили картоплю. Принесла схований у підвалі смалець і насмажила велику миску картоплі фрі. Солдати не знали, що таке «картопля фрі». Спочатку приглядалися до неї недовірливо, аж поки покуштували.

— Не вірять, що це картопля, — пояснив Іван Мукта.

На столі з’явилися нові пляшки горілки. Заграла гармоніка. Міся поклала Адельку спати під сходами, там здавалось найбезпечніше.

Присутність жінки заохотила солдатів. Вони почали танцювати, спочатку на підлозі, згодом на столі. Решта плескала в долоні. Горілка лилась у відкриті горлянки; солдатів охопило якесь несподіване шаленство — вони тупали, покрикували, били карабінами в підлогу. Тоді світлоокий молодий офіцер витяг з кобури пістолет і вистрілив кілька разів у стелю. В склянки посипався тиньк. Оглушена Міся прикрила голову руками. Раптом стало тихо, і Міся почула саму себе, як вона кричить. З-під сходів до неї приєднався наляканий дитячий плач.

Похмурий лейтенант закричав на світлоокого і торкнувся своєї кобури. Коло Місі вкляк Іван Мукта:

— Не бійтеся, Місю. Це в нас такі забави.

Місі віддали всю кімнату. Вона двічі перевіряла, чи замкнула двері на ключ.

Уранці, коли йшла до млина, до неї підійшов світлоокий офіцер і сказав щось вибачливо. Він показав обручку на пальці, якісь папери. Як завжди невідомо звідки виник Іван Мукта.

— Він має жінку й дитину в Москві. Дуже перепрошує за вчорашній вечір. Це наступний бій не дає йому спокою.

Міся не знала, що робити. В раптовому пориві підійшла до сержанта й притулила його до себе. Мундир Мукти пах землею.

— Постарайтеся не дати себе вбити, пане Іване, — сказала вона на прощання Мукті.

Той покрутив головою й усміхнувся. Зараз його очі видавалися двома темними рисками.

— Такі, як я, не гинуть.

Міся глянула на нього ще раз, і їй здалося, що вона знає Івана з давніх-давен.

— Отже, до побачення, — сказала вона.

Час Міхала

Вони мешкали разом з коровою. Міхал підіслав їй за дверима, там, де завжди стояли відра з водою. Вдень ходив до стодоли по сіно, годував корову й викидав з-під неї гній. Женовефа дивилася на нього з фотелю. Двічі в день Міхал брав відро, сідав на стільчик і доїв корову так, як умів. Молока було небагато. Якраз стільки, скільки треба було для двох. З цього молока Міхал збирав сметану, аби занести її колись дітям до лісу.

День тривав недовго, ніби був хворим і не мав сили визріти до кінця. Рано темніло, тож обоє сиділи біля столу, на якому ледь жеврів ліхтар. Вікна позавішували ковдрами. Міхал курив біля кухні та відкривав дверцята — вогонь додавав надії. Женовефа просила, щоб він розвернув її до вогню.

— Не можу поворухнутись. Я вмерла за життя. Для тебе я страшний тягар, якого не заслуговуєш, — казала часом могильним голосом, що видобувався десь із глибини її черева.

Міхал заспокоював дружину:

— Люблю піклуватися про тебе.

Увечері він саджав її на нічний горщик, мив і переносив на ліжко. Випростував їй руки та ноги. Йому здавалося, ніби Женовефа дивиться на нього з глибини тіла, немовби там її замкнено. Княжна, замурована у вежі власного тіла. Вночі говорила пошепки: «Обійми мене».

Удвох вони чули відгомін гармат з-під Котушува, але часом усе стрясалося, й тоді знали, що снаряд улучив у