Щастя на порозі - Уляна Пас

Ірина Ігорівна приїздить близько обіду. Вона радісно посміхається, коли бачить Аню, і бере її на руки.  Маленька наче відчуває, що це її бабуся й усміхається на весь свій беззубий рот. 

Поки вони разом граються у кімнаті, я на кухні готую нам чай. Хочеться пригостити гостю, все ж таки тепер ми не чужі люди. 

- Міланочко, ми так і не змогли поговорити з тобою нормально, - Ірина Ігорівна сідає за стіл, коли запрошую її на кухню, а Аню забираю, щоб погодувати. - Я хотіла подякувати за те, що таки знайшла в собі сили знайти Натана та розповісти про Аню. Я дуже щаслива зараз, справді. І те, що Артем не хоче брати участі у житті доньки… Мені боляче від цього, але я нічого не можу зробити. 

- Я бачу як ви ставитесь до маленької, - знизую плечима. - Такі почуття неможливо зіграти. Я також щаслива, що тепер в Ані є сім'я.

- Ти зараз не лише про мене говориш, правда? - посміхається жінка. - Знаєш, коли Натан сказав, що збирається сам виховувати Аню, я спочатку була проти. Все ж таки він їй лише дядько. Але зараз вже й не знаю… Можливо, ви з моїм сином зможете дати цій крихітці те, що не змогли дати справжні батьки.

- Я дуже на це сподіваюся, - чесно відповідаю. 

Ірина Ігорівна жінка дуже добра та відкрита. Тепер зрозуміло у кого пішов Натан. А от Артем ще під питанням. Самозакоханий та пихатий індик наче не з цієї родини. Може, його всиновили? Це багато що могло б пояснити.

Аня лягає спати на обід, а я збираюся поїхати додому. Ірина Ігорівна обіцяє телефонувати, якщо щось буде не так, і на цьому ми прощаємось. Трохи страшно залишати Аню з малознайомою особою, але з іншого боку, вона її бабуся, і живу я у квартирі Натана, отже, прийняла його правила гри. 

Олег вже чекає мене біля під'їзду. Коли бачить, привітно посміхається і навіть відчиняє двері автомобіля. Сьогодні знову снігопад і поки добираємося до моєї квартири на околиці, минає більше години. За цей час встигаю тричі набрати Ірину Ігорівну, але та запевняє, що у них все добре й Аня ще спить. 

Я планувала повернутися до її пробудження, а тепер вже й не знаю, коли це буде. Снігопад тільки посилився, і дороги стали аварійно-небезпечними. У своїй квартирі я провела хвилин двадцять. Швидко зібрала все, а Олег допоміг скласти речі у багажник.

- Схоже, ми надовго застрягли, - невдоволено бурчить Олег, коли ми в черговий раз потрапляємо у затор. На вулиці стрімко темніє і видимість практично нульова. Таке враження, що хтось там зверху вирішив засипати нас снігом по саме горло. - Мілано, якщо ви не проти, можемо зрізати шлях дворами. Я добре знаю місто.

- Я не проти, - радісно погоджуюся. - Хочеться якнайшвидше до Ані повернутися. 

Олег розвертає автомобіль і дійсно знаходить інший шлях. Я практично не розрізняю дороги, тому що темно і йде сніг, але водій здається мені впевненим у тому, що робить. 

Я вкотре дістаю з сумки телефон, щоб набрати Ірину Ігорівну. Всередині з'являється якесь нехороше передчуття. Вже тисячу разів пошкодувала, що попхалася сьогодні. Наче це дійсно було так терміново.

Та не встигаю і номера набрати, як несподівано машину різко заносить. Тоді чую страшний звук удару - і скло з бокового вікна сиплеться просто на мене. Мене кидає по салону і, крім болю, більше нічого не відчуваю. Минає декілька секунд - і авто зупиняється, а тоді стає так тихо, що у вухах дзвенить. 

- Олеже… - мені важко говорити, язик заледве повертається. Бачу, що мій водій без свідомості, а його голова лежить на кермі. По скроні цівкою стікає кров, і від її виду до горла підступає нудота. З останніх сил дістаю з-під сидіння телефон, який від удару вилетів з рук, і набираю номер Натана. Руки сильно тремтять, тому не з першого разу це у мене виходить. 

Довгі гудки змінюють один одного. Пізно пригадую, що Натан говорив турбувати його лише у крайньому разі. Цікаво, теперішню ситуацію можна назвати крайнім разом?

Так і не дочекавшись від нього відповіді, телефон випадає з ослаблених пальців, і я просто втрачаю свідомість. Але перед цим у голові проноситься думка, що сьогодні Аня таки не дочекається мене.

Натан

Клята нарада забирає у мене всі сили. Здається, що в цій компанії працюють одні ідіоти, котрі нічого не вміють робити. Після нового року важко повертатися до звичного ритму, коли робота займає практично весь час. Я звик так жити, але зараз… Хочеться додому. До Ані та Мілани.

Ця дівчина так неочікувано з'явилася у моєму житті і, чесно кажучи, добряче так його стряхнула. І як би я не намагався викинути з голови всі думки про неї, виходить так собі. Мілана особлива дівчина, і це видно та відчувається. 

Такі, як вона, велика рідкість. Відмовилася від власного життя заради маленької племінниці. Хоча могла б здати її у дитячий будинок чи залишити Артему зі словами: "Розбирайся сам!" 

Ні, Мілана на таке не здатна. І, можливо, тому я й прийняв рішення взяти на себе відповідальність за Аню. Хочеться бути ближче до Мілани. Її чистота та доброта неабияк притягують. І хоча я заприсягнув собі більше ніколи нікого не кохати, ця дівчина змушує мене ламати власні принципи. Це доволі болючий процес, але я сильний чоловік. Впораюся!

- Ти сьогодні наче з ланцюга зірвався! - весело заявляє Денис, мій заступник. Ми дружимо ще з універу, і я повністю йому довіряю.