Присмак волі - Володимир Кільченський
Неповний місяць зійшов швидко і став підсвічувати степ, усе навколо наповнилося бляклим сріблястим світлом. Так склалося, що нікуди подітися: або зараз нападуть на переслідувачів, або обходити треба їхнє вогнище з підвітряного боку і йти далі доволі далеко без зброї. Хлопці не були впевнені в тому, що, обходячи, також не нападуть на якийсь ворожий заслін, тож вирішили напасти. А Орися з певної відстані слідкуватиме, щоб на допомогу не підбігли інші татари. Андрій вирішив підлізти якомога ближче і одночасно вдарити з малої відстані камінням, потім наскочити на ворогів і бити вдвох того, кому не дісталося каменюкою по голові.
Стали обережно підповзати і побачили, що двоє татар прилягли на траву, а третій сидить на варті. Не змовляючись, хлопці з п’яти кроків пошпурили знаряддя дикунів у голову вартового, і той, глипнувши, звалився головою вниз. Тут у втікачів вихлюпнулася вся лють, що накопичилася за час полону: не встигли ті двоє, що відпочивали, підняти голови, як по них загупотіли ціпи, б’ючи без розбору, — тільки б припинилися жалісливі крики відчаю ворогів.
Через хвилину вже ледве похлипували обидва татарських воїни, а вони нестямно періщили, доки ті не затихли. Тут підбігла Орися і зупинила очманілих хлопців різким криком:
— Стійте, досить!
Андрій з Тимошем оторопіло дивились то на побитих татарських вояків, то на Орисю, що бігала поруч, умовляючи їх зупинитися. Хлопці прийшли до тями і стали шукати шаблі забитих та їхні торбинки з харчами, десь тільки пофоркували коні, а нічні істоти, які, як здавалось хлопцям, завмерли на час людської трагедії, зараз знову ожили і ледве чутними голосами стали нагадувати про своє існування.
Відтягнувши тіла забитих, переможці присіли до вогню, та якась невиразна туга закралася в їхні серця. Усі мовчали, дивлячись на вогнище, що химерно поблискувало рештками вугілля, віддаючи залишки тепла вже іншим людям, які вийшли переможцями у цій шаленій сутичці за право існування в цьому світі.
— Давайте нарешті поїмо, — запропонував Андрій, скинувши з себе якийсь гнітючий тягар.
Їли мовчки пересолене м’ясо і пропахле млосним запахом тісто, але це відчувалося тільки спочатку. Коли щелепи судомно запрацювали, утікачі вже не думали про те, що то за харч. Не було нічого, окрім бажання наситити виснажений організм, який мав потребу в їжі, щоб вижити. Взяли міхури з водою і запили цей нехитрий татарський харч, аж тут почувся стогін татарського дозорця, з вини якого поклали свої голови двоє його товаришів. Андрій різко схопився і, розвертаючись на голос, вихопив криву шаблю, проте усвідомив, що це прийшов до тями побитий камінням дозорець, і мовчки опустився на коліна. Вирішили не добивати пораненого, а лишити його на розсуд долі. Зв’язали йому ноги, щоб не міг вчасно оповістити своїх, та закрили рота якимось лахміттям з речей забитих. Орися збиралась у дорогу, а хлопці оглядали коней, бо вирішили продовжувати свій шлях на волю кіньми. У цьому були і свої переваги, і недоліки, тому Андрій знову їхав попереду сажнів за сорок, а друзі рухались за ним, оглядаючи степ, підсвічений місяцем, який допомагав вибирати шлях.
Швидко їхати не було можливості, адже існувала небезпека натрапити на яму і тоді коротконогий татарський кінь міг пошкодити ногу. А головне, що у них тепер є зброя, вони на волі, і їхні груди, вдихаючи повітря, відчували запах рідного степу, запах життя та надії.
Андрій не забував про свою кохану Даринку. А зараз, коли відкрилася можливість вибратися з пекла, в якому опинився, хлопець усе сильніше вболівав за її долю, за життя їхнього первістка, матері, братика, сестрички, а що батька немає на світі, він уже знав. Треба будь-що дістатися живими до своєї хати, і тоді вони з Даринкою забредуть у такі землі, де їх ніхто не дістане. Будуть жити, любитися та ростити своїх діточок, про яких вони так мріяли. Андрій помітив, що стали меркнути зірки і попереду посвітлішало небо. Наставав день.
Треба було вирішувати: або заховати коней, прив’язавши їх до дерев, і продовжити шлях вночі, або відпустити на волю, щоб не привертати через них увагу до місцевості, де втікачі знайдуть денний притулок. Згуртувались, порадились і вирішили відпустити коней, а самим, набираючись сил на денних привалах, пішими вночі добиратися додому. Неохоче хлопці розпрощалися з кіньми, вдаривши їх по крупах, а ті, відчувши волю, зникли у високій, вкритій вранішньою росою траві. Швидко наближався день, тож, примітивши попереду якийсь чагарник, друзі попрямували туди, пригинаючись у траву, що сягала їм до плечей.
Знайшли непримітне густе місце і, щоб не робити слідів, обережно залізли у хащі терену та кущів дикого винограду. Знову почастувалися татарською їжею і стали міркувати, куди вони вже дійшли, чи безпечно їм рухатись удень, чи ще тут можуть блукати татарські роз’їзди або пастухи, які, пасучи овець, заходять досить далеко. Вирішили після такої жахливої ночі переждати до вечора, а назавтра вже хоч приблизно дізнаються, де вони перебувають, і спробують іти на північ навіть удень, орієнтуючись по сонцю, по наростах моху на старих деревах — вони, хоч і рідко, а все ж зустрічалися в низинних місцях. Заснули сном блукаючих мандрівників, котрі ні про що і не мріяли, окрім відпочинку для тіла, вимученого важким шляхом заради спасіння душі.
По обіді прокинулись, і ясне сонечко, піднявшись високо в небі, своїм світлом та теплими променями нагадало їм, що прийшла пора діяти. Якийсь час мовчки сиділи та прислухалися до степових голосів, і коли нічого підозрілого не почули, Андрій вирішив зробити вивідини навколишньої місцевості, щоб хоч якось зрозуміти, куди вони вже дійшли. Він вибрався з кущів та поміж пасмами присохлої трави відійшов далеченько від схованки, а тоді все сміливіше попрямував ліворуч, бо ж знав, що Дніпро тече по ліву руку, а коли натрапить на якусь річечку, то це лише підтвердить напрямок їхнього руху. Андрій увесь час роздивлявся навкруги та запам’ятовував місцевість, бо інакше ніколи не зуміє знайти місце, де залишилися Тиміш і Орися. Пройшовши
