Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко
– Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.
– І про що ж саме?..
– От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…
– Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…
– Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..
– Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.
Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:
– А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..
– Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!
– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.
– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.
– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..
– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..
– А що ж тоді?
– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?
– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.
– А де ще?
– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.
– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.
– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.
– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..
– Гаразд, умовив.
Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.
– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.
– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.
– І ви також?..
– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й ні… Можливо, я таки наплутав? Здається, все ж по-іншому: «Русский с китайцем – братья навек!»
– Овва! Нічого собі «брати»… після конфлікту на Даманському острові.
– Я тоді у В’єтнамі був, – знизав плечима Давлетов.
– А на Кубі?..
– А на Кубі я якусь заразу підчепив, тому мене звідти евакуювали достроково. Втім, тітка Тоня про це більше знає, бо я довго непритомним поліном у госпіталі лежав, тоді як вона…
– Тітка Тоня про свою роботу нічого не розповідає. Принаймні мені так точно, – зітхнув Спартак.
– А тобі так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!..
Таким чином, про неприємний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «імперію зла» обидва нібито забули. Лише в останній день перебування в Миргороді, пакуючи речі у велику клейончасту сумку, молодий чоловік раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитів, розпухлих від додаткових вклейок, і мовив з неприхованою гордістю:
– А знаєте, Едуарде Рустамовичу, свій роман я таки дописав!
– Оту свою чортівню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов.
– Так, «Лейтенанта диявола». Звісно, це чернетки, а тому обсяг можна визначити лише приблизно… Але таке враження, що аркушів[34] двадцять є.
– І багато це?
– Доволі товста книжка вийде.
– Гм-м-м… Ну що ж, сподіваюся, хоча б даси почитати?
– Не просто дам – автограф поставлю й подарую! – розплився у посмішці Спартак. – Я у вас три тижні лікувався. Отже, двадцять один день. Таким чином виходить, що за один день я встигав написати один авторський аркуш… Хоча це й чернетка, яка ще може перероблятися, це дуже хороший темп! От що таке Полтавщина. Миргород. Ах, до чого ж легко тут пишеться!.. Я розумію, чому на цій землі Гоголь народився.
– Ти дивись краще, не наскільки швидко пишеш, а що саме пишеться, – доволі стримано відповів Давлетов. – Ти би все ж на чортівню не налягав. Було б краще, якби ти про щось більш серйозне написав. Хоча б щось історичне, я не знаю…
– Подумаю, Едуарде Рустамовичу, подумаю над вашими словами, – пообіцяв молодий чоловік, трамбуючи списані зошити в сумку.
– І ще… Про війну поменше фантазуй. Війна, знаєш – це тобі не коврижки цукрові. Війна – це лячно. Тим паче така війна, яку ти собі понапридумував… Маю на увазі відродження СРСР та все інше.
– А це вже як вийде!
Спартак ледь застібнув «блискавку» на сумці й озирнувся на Давлетова:
– Але в будь-якому разі, «Лейтенант диявола» в чернетці готовий. І від своїх слів я не відступлюся: щойно вийде книжка – можете розраховувати на подарунок з автографом.
– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, фантазере!
– Не фантазер зовсім, а фантаст, – виправив його молодий чоловік. – Я давно вже все вирішив. Отже, так і буде. Ось побачите.
1994
Прихід «червоного директора»
Будинок по вул. Леніна, № 16, Димер, 24 червня 1994 року
Ольга Матвіївна – сусідка з другого поверху, з квартири, розташованої просто над помешканням Шизодіда, стверджувала, що його звати Якимом Харитоновичем, хоча решта мешканців точно пам’ятали, що все навпаки – він саме Харитон Якимович. Окрім того, всі без винятку сходилися на його клінічному діагнозі: шизофренія. Щоправда, існував ще якийсь додаток до цього діагнозу: чи то «млява» шизофренія, чи «параноїдальна» – і про цей довісочок можна було сперечатися… Та оскільки «шизофренія» жодному сумніву не підлягала, місцеві бешкетники-хлоп’ята дали йому саме таке прізвисько – «Шизонутий дід», яке з часом утрусилося до більш простого та зрозумілого – «Шизодід».
Усе інше видавалося
