Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Ах, ну так, так… Їхня Марія Деві Христос, а не твоя – вона жінка, тоді як справжній Христос має бути чоловіком. Це ти маєш на увазі?

– Ні, не цей, – заперечно мотнув головою молодий чоловік. – Юсмаліани добре підготовлені, їм надто добре промили мізки. Вони сперечатимуться з тобою до хрипоти, але від свого не відступляться. Отож який сенс нариватися на безплідну суперечку заради суперечки?! Ви ж військовик, Едуарде Рустамовичу! Ви ж мусите розуміти, що суперника треба бити в слабке місце. Туди, де він удару не очікує.

– Гм-м-м… Розумно кажеш. От тільки де вона, ота слабинка?! Це ж треба в їхніх тих… в писаннях їхніх розбиратися!..

– Можна подумати, що «христовочки» важко дістати! – зневажливо посміхнувся Спартак. – У нас в Києві на кожному кроці повно.

– Та й у нашому Миргороді не бракує.

– Ну, то візьмемо й почитаємо, – знизав плечима Спартак, схопив один зі списаних зошитів… і раптом видобув з нього «христовочку», поля якої були поцятковані різноманітними позначками, а окремі слова або підкреслені, або обведені овалами чорного, синього, зеленого або лілового кольору.

– Стоп! – Давлетов аж відсахнувся. – Це що таке?!

– А хіба не бачите? – здивувався молодий чоловік.

– Але ж люди кажуть, що ці «христовочки» зачаровані, і хто тільки візьме цю гидоту в руки, той неодмінно…

– Цю муйню розпускають самі ж юсмаліани, щоб люди боялися їх самих та їхню Матір Миру, – процідив Спартак, при цьому очі його сяйнули гнівом. – А між тим, боятися не треба. Ні в якому разі не треба!.. Хто злякався, той уже наполовину програв. Розумієте, Едуарде Рустамовичу?..

– Розумно кажеш. Але ж раптом… Ти не боїшся?

– Не боюсь. Більше того, трохи згодом я вам покажу, що боятися не треба ні в якому разі! Але поки що прошу вас, прочитайте оце.

Він вказав на єдине місце в «христовочці», обведене червоним, і додав:

– Ось він, безвідмовний аргумент проти всіх юсмаліан, взятих разом.

– Ні-ні… Знаєш, я цю гидоту все ж таки не братиму в руки, – рішучо мовив Давлетов.

– Боїтесь, – скрушно зітхнув Спартак. – Ну гаразд, папірець триматиму я. Але хоча б прочитайте. Прочитати можете?

Едуард Рустамович заперечно мотнув головою, тоді молодий чоловік сам процитував «христовочку»:

Тільки той удостоїться честі перебувати в Царстві Моєму, хто з першого разу і без усяких додаткових умов повірить Мені та прославить Мене! Всі ж інші будуть прокляті.

– То що… це і є твій залізно-безвідмовний аргумент? – Давлетов подивився на молодого чоловіка з неприхованим подивом.

– Так, це він, – задоволено посміхнувся Спартак.

– Але ж я не розумію…

– Перепрошую, Едуарде Рустамовичу, ви як… чоловік віруючий?

– Як і всі зараз, так і я, – доволі обтічно мовив Давлетов.

– А якщо «як і всі зараз», то ви хоч раз Біблію читали?

– Якщо чесно?..

– Авжеж чесно.

– Ні, не читав.

Скрушно зітхнувши, Спартак вийшов з кухні, на якій вони сиділи, та за деякий час повернувся, тримаючи в руках Біблію кишенькового формату.

– Нічо’собі книги ти читаєш!.. – здивувався відставник.

– А що, невже боїтеся, що й Біблія зачарована? – посміхнувся той.

– Біблія?.. Ні, просто це дуже розумна книга… можна сказати, аж надто розумна, як для мене.

– А якщо так, тоді прочитайте оце…

І погортавши тонесенькі, «цигаркової» товщини сторінки, Спартак вказав співрозмовникові на один з віршів:

Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене![30]

– Ну і що з того? – недовірливо спитав Едуард Рустамович.

– А те, що слова «христовочки» кардинально розходяться з Євангелієм! – переможним тоном мовив Спартак. – Що сказав майже два тисячоліття тому Христос тим, хто не вірив у Нього?! «Дослідіть Писання» – от що! Він ніколи й нікому не сказав: «Достойний Царства Небесного тільки той, хто повірив у Мене з першого разу і без усяких додаткових умов». Навпаки, Христос наказав дослідити Писання, а знайшовши там свідчення про Нього – вже тоді повірити!.. Й тільки тоді. Не інакше.

– Ти так справді вважаєш? – пробурмотів Давлетов, знов і знов перечитуючи то біблійний вірш, то «христовочку».

– В єврейському середовищі загалом не вітається сліпа віра, – впевнено мовив Спартак. – Вірити можна лише усвідомлено. Бо сліпа, без жодних перевірок віра… Це фанатизм – от що це таке! А юдаїзм не просто не вітає – він заперечує фанатизм.

– Ти певен?..

– Едуарде Рустамовичу, я все ж таки ґалахічний єврей! Як наш колишній сусіда, ви мусите знати, що дівоче прізвище моєї мами – Литвак. А воно походить від ребе Нахума Литвака – мого прапрадіда. Колись дуже давно Нахум бар-Урі вивчився на рабина і свого часу очолив общину євреїв-литваків Проскурова, який тепер називається містом Хмельницьким. У цього рабина був син Даниїл – лікар-стоматолог. У нього ж був син Самсон – а це і є мій любий дідусь Сьома. Отож я, мабуть, знаю, що кажу… хоч я не юдей, а православний християнин.

– Так, мабуть, тобі видніше, – махнув рукою Давлетов.

– Ну отож! Але якщо ця жінка Марія Деві стверджує те, що прямо суперечить Євангелію від Івана, а отже, суперечить Біблії… Ні-ні, вона нізащо не може бути Христом. Бо Ісус казав… Ось, будь ласка!

Спартак знов погортав сторінки й показав йому іншу цитату:

Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати[31].

– Отже, як бачимо, Христос був тоді й мусить бути зараз взірцем виконання Закону і Пророків. А якщо жінка на ім’я Марія Деві віщає те, що суперечить Біблії – то вона не Христос у жіночій подобі. Вона самозванка. Подумайте над цим, Едуарде Рустамовичу, і спробуйте хоч щось заперечити.

Після кількох невдалих спроб Давлетов здався:

– Бачу, що тебе і справді не переспориш. Але скажи, як на твої слова реагують білобратчики?

– Юсмаліани?

– Вони, вони.

– Так само, як і ви: ще жоден мене не переспорив. Кажу ж, аргумент залізний, діє безвідмовно! Я перевірив це на трьох прихильниках Марії Деві, яка безпідставно називає себе Христом, а по суті є самозванкою. І всі троє переді мною відступили. Вони, Едуарде Рустамовичу, лише у «христовочках» своїх пишуть, що усіх перемагають. А насправді!..

Молодий чоловік задоволено розсміявся.

– І ти не боїшся, що вони тебе…

– Що?..

– Ну-у-у… що проклянуть, як обіцяють? – обережно спитав Давлетов.

– Проклянуть?! Юсмаліани?! Мене?!

Відставник кивнув, тоді Спартак знов погортав Біблію і продемонстрував ще один вірш – тепер уже з апостольського послання:

Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас[32].

А