Львівська пані - Юрко Сангал

якоюсь мірою вона стала навіть її членом. Їй довіряли сімейні гроші й на власний розсуд купувати необхідне в домашньому господарстві. Софію брали із собою не лише на моря чи на відпочинок у Карпати, а й у ділові поїздки до Кракова й Варшави. У цій єврейській сім‘ї свідомість дівчини відшліфовувалася в якусь безмірно цінну коштовність, і саме так, як євреї плекають свідомість своєї дитини, твердячи, що вона найкраща, найрозумніша й найталановитіша, завдяки чому вона здебільшого такою й стає. І Софія, потрапивши в такий сприятливий родинний простір, нагадувала рослину, яка в новій для неї екваторіальній зоні швидко прижилася й почала розвиватися не менш буйно, ніж місцеві евкаліпти. На противагу цьому їй завжди згадувався клімат батьківської домівки, де дуже рідко гріло сонце людської сердечності, і навіть коли до неї пробивалися його промені, то кинутий кимсь матюк не раз міг розвіяти відчуття внутрішнього тепла… Адже все життя родини тривало під знаком запеклої ворожнечі між її мамою і тіткою, які, хоча й були рідними сестрами, ніяк не могли поділити між собою клапоть поля. Вони спровадили цю справу до суду, де роками не могла звершитися справедливість, аж поки цього не зробила Друга світова війна, після якої лад комуни взагалі позбавив їх предмета чвар. Але та єврейська сім’я заклала в ній спромогу думати цілком по-іншому, не лише на рівні дріб’язкових галицьких стереотипів, якими просякнута ця земля, як могильники тварин спорами сибірської виразки… Щоправда, йдеться все-таки про Софіїні задатки, які так і не знайшли ґрунту для розвитку в щось набагато більше, ніж створення — якоюсь мірою — гармонійної сім’ї й набуття хисту завжди благополучно виводити її із заторів суспільства, яке періодично зазнавало катастрофічних катаклізмів. Може, тому Софія щиро співчувала знайомим євреям, яких німці нещадно знищували, можна сказати, на її очах, хоч особливою чуйністю вона не вирізнялася, а відчуття страху брало гору над нею частіше, ніж бажання допомогти. І чи не тому раніше вона не раз шкодувала, що не єврейка, адже вони так добре живуть, і любила «бувати в їхній шкурі», яку вже нелегко було їй зняти із себе в нестерпні для євреїв часи. Вона ніколи не ображалася, коли її обзивали жидівкою, і навіть потайки раділа, що її вважають сестрою професора Абрагамовича. Він допоміг влаштувати її сина студентом права в університеті, з ним не раз перепліталися її життєві шляхи. І не менш утішно було їй, коли вже і її сина почали сприймали як представника цього древнього народу.

Страшно навіть припустити, якої могутньої влади могла сягнути Софія в суспільстві, і як це могло вплинути на його історію, якби була в неї можливість скінчити університет й «одягнути» свій надзвичайно проникливий розум у набутки цивілізації! Незважаючи на відсутність цього, у ній дивним чином заіснувала внутрішня шляхетність. І ця її шляхетність перш за все виявлялася у відчутті такту, що дозволяло їй майже завжди бути переможницею в делікатних ситуаціях, які вона була великою майстринею створювати і жертвою яких найчастіше ставали її сусіди й родичі. Але не варто Софію аж надто в цьому звинувачувати, бо іншого застосування своєму хробачкові (він сидить у мозку багатьох людей і постійно вимагає поживи, а не отримавши її, поїдає свого власника) вона просто не мала. Дуже мало людей її віку зберігають таку, як у неї, чіткість і ясність сприйняття світу, та й то завдяки духовно-інтелектуальному фахові, який дозволяє виробити такі стійкі підвалини цінностей, що на них можна твердо стояти й дивитися у вічі смерті, не боячись позбутися глузду. (Однак відомо: у глибокій старості сталося руйнування духовно-інтелектуальної фортеці навіть таких людей, як Лев Толстой, не кажучи вже про Ніцше й Арно, які здали свої плацдарми ще раніше). Але про більшість людей природа сама піклується, притуплюючи в літньому віці гостроту сприймання дійсності різними клімаксами, маразмами, впаданням у дитинство чи викидами політичних екскрементів (останнє захворювання найнебезпечніше, бо через нього у клінічну ситуацію потрапляє вже ціле суспільство…). На щастя, завжди є частка людей, здатних зберегти в собі душевну чистоту і завдяки цьому піднятися над життям та смертю, стати якнайближче до Творця! Проте обтяжена буднями душа Софії вже неспроможна піднятися вище за побутово-фізіологічні потреби й проблеми. Крім того, вона ніби пригвинчена і до незмінного замкненого простору своєї квартири та спільного балкона над внутрішнім подвір’ям середньовічної кам’яниці, де думці й справді годі розвернутися, і до незмінного способу свого існування й сприймання довкілля. Тож як не дивуватися силі її характеру, здатності зберігати в таких скрутних умовах ясність розуму?! Якоюсь мірою це можна пояснити переконанням Софії, що під час пильного чатування смерть не сміє приступити до неї… Складається враження, що саме своєю загостреною думкою вона дає відсіч тій, котра з косою, — аж іскри сиплються від перехресних ударів двох смертельних лез…

Кожен зможе спостерігати за цією таємною боротьбою двох істот — жінки і смерті, якщо йому випаде нагода побувати у Львові й на одній із його нічних вулиць зустріти стареньку, яка, сама із собою розмовляючи, пронизує зустрічного очима зі страшним знаком прірви й гидкої образи. Образи на всіх, і навіть на Бога, бо покарав її забуттям та вічним сновиганням, щоб не сказати — життям…

Настирливість духу цієї жінки в літах іноді хотілося б звести до нестерпної тупої впертості пересічної людини, котра протягом години гримає у двері з такою щоденною методичністю, що кінець кінцем відламує залізну клямку на них, і то лише щоб запитати: «Чи ти є?», за чим, звичайно, криється й просте бажання отримати щось смачненьке, але насамперед, насправді — величезна ірраціональна потреба утвердитися: «Я ще є!», «Бачиш? — Є!», «Чуєш? — Є!» А ти звичним жестом простягаєш заздалегідь припасеного цукерка, і лише згодом усвідомлюєш, що отримуєш від неї набагато більше — твоє єство відчуває незбагненно потужну силу позитивного заряду… І якщо дитина при отриманні цукерка тішить нас безпосереднім виразом почуттів, то стара, отримавши свої ласощі, стає дитиною, але дитиною зрілою, вісімдесятилітньою, яка виражає вже не наївну радість буття, а визрілу вдячність життю, Богу, який використав твою руку і дозволив бути свідком короткої миті людського щастя… І це її «Дай Боже, аби ви все життя давали!» звучить як істина, що надихає… І наскільки ти можеш пройнятися божественним, якщо їй щось даси, настільки ж наражаєш себе на переслідування злих сил, якщо скупість підмовить тебе не поділитися з нею… І тоді вельми нелегко доведеться