Львівська пані - Юрко Сангал

руками почав розмахувати. Най би вдарив-таки… Все одно нічого не годна із собою зробити. Якби вдарив, то, може, бив би не дуже. Вдарив би — і це було б для мене ласкою. І я кричала б цілком не від того, що мене болить…

І нащо він вставив замок у лазничці? Тепер вже не бачити мені його голеньким… Таж я не чіпала б його, а лише б трошки подивилася… А ще таке найшло на нього — почав ховати від мене свої брудні лахи. Раніше скидав їх у велику коробку в лазничці, а тепер навіть не знаю де… Якось на мене налетів: що то його труси роблять під моєю подушкою? Мені було так встидно, так встидно!.. А я вже звикла вдихати його терпкий запах, він проникав ніби в сам мозок… І так освіжував мою пам’ять, що все життя знову поставало в яскравих фарбах. Здавалося, пригадую навіть хвилю свого народження. Тепер без цього запаху не можу заснути.

А якось я зайшла до них у покій, коли нікого не було. Нараз мої очі вп’ялися в їхнє простирадло, так гостро, ніби нічого іншого в житті й не бачили… Сліди! Так, сліди… Від хвилювання не знала, що маю робити далі. Але роздягнулася й лягла на це ліжко. І тоді відчула себе такою щасливою… Було так добре… Ось він лежить позаду мене, цілує мою шию, важко дихає мені у вухо, покусуючи його, як беззубе собача, й облизуючи, як новонароджене телятко… — слина потекла мені аж під живота. Від його стискань мої перса випинаються над усім, стають найбільшою суттю… Його рука ковзає додолу — туди, де все починається, звідки чоловік виходить і куди прагне ввійти знову й знову… Його палець мимохідь торкається… Моїм тілом пробігає блискавиця, і воно вже тріпоче, як від удару грому… Але прийшовши до тями на їхньому ложі, я відчула гіркоту й порожнечу, бо насправді Назара біля мене не було; хоча тілом ще блукали легкий трепет і нудна солодкавість, вони не гріли душі, і замість радості народжувався біль розчарування… І чого він зараз не біля мене, мій Назар?! І чого мені зараз не двадцять?! І чого я мушу так мучитися?!

СИЛА ОЧЕЙ

Після третього погляду вже ніхто не міг видертися… Так манили їх мої чорні очі, що місця собі не знаходили. Ставали буйними, ніби на них повний місяць світить. А які ж були щасливі, коли їм випадало бодай торкнутися мене! Е, мої очі хлопців з розуму зводили, але бабів доводили до сказу…

Якось конопата Мироська вчепилася: «Не зир та не зир своїми очиськами на мого чоловіка!», і так розлютила мене, що я визвірилася й ляпнула, що вона зі своїм чоловіком довго жити не буде. Мироська оторопіла, більше й словом не обізвалася. І треба ж — через день її не стало… Люди казали, що кров вдарила їй у мозок. Люди казали, а я мислила про своє… Мені тоді стало так страшно, так страшно… Я, їй-богу, не хотіла її смерті. І мала на увазі цілком інше, коли те сказала. Я мала на увазі… І хіба вона не знала, що не можна мене чіпати?! А її Іван був мені байдужий. Хіба я винувата, що він завжди до мене прилипав, а після її смерті взагалі не давав проходу?.. І чого б то я повинна була йому віддатися, якщо він для мене взагалі нічого не значив?! Усе бідкався: «Не можу без тебе жити!», лякав: «Покінчу із собою!» І хто міг би подумати, що цей дурень таке утне!.. Казали, що після смерті жінки йому було дуже важко з дітьми, що почав пиячити і в гарячці розпанахав собі вени. Ідіот!

А може, в моїх очах направду є така страшна сила?! В інших вони просто темні, карі, а в мене — чогось чорні-пречорні, такі, що й сама боюся глибоко зазирати в них — тоді аж відкидає мене від люстра…

Якось сусідка бовкнула, що мій погляд продирає до п’ят. Уже не раз помічала: най там хто, а в розмові зі мною завжди дивиться вбік… Навіть німці, й ті, коли у війну вдиралися до нашої камениці, німіли під моїм поглядом.

«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» — яка пісня, яка пісня! Таж вона про мене… «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» Я такою була. Тільки такою… А гітара бринить саме так, як моя душа — тоді, коли мені найбільше хочеться жити… Як же я любила співати! Пісня завше допомагала нам виживати. І що б ми робили, якби не пісня?! Та й хіба можна любити, не співаючи?! Хіба можна? Мій Назар, чом він не бачив мене такою, як співається в тій пісні?! «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!»

КОЛИ ВТРАЧАЄШ СЕБЕ

Покидьок! Обізвати мене старою козою! Мене! Сам козел! Як же мені нестерпно боляче! Я сиділа на балконі й лише спитала, чого він там так грюкає, що аж стіни хитаються. А він мені: «Заткни пельку, стара козо!» Сам козел! І як то можна цілком незнайомій людині таке сказати?! І такий біль ошпарив душу, ніби в пеклі опинилася… Ліпше опинитися там, ніж зазнати такої наруги. Зараз мені смерть солодша, ніж життя. Хіба ні?! Так можна й себе втратити. І тоді з ким жити? З ким жити, якщо втратиш себе?! Я й так самотня, а тут ще — втратити себе… Тоді лише скніти, як ница падлина… Лише скніти! А цей покидьок усе гамселить та гамселить у стіну, не зважає на мене. Нехай би хтось вийшов і щось йому сказав. Уже, як-не-як, одинадцята година ночі і, може, хтось потребує сну. А він знову: «Заткни пельку!» Мої руки мимоволі намацали залізяку, котра завжди валяється на балконі, — на ній Семен колись оббивав взуття. Ніколи не могла навіть зрушити її, а тут, відчуваю, й не таке підняла б… І ця залізяка