Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Днів зо два Лариса Едуардівна мізкувала і сяк, і так, доки не дійшла думки, що вона робить це заради щастя сина. І що він сам буде їй дякувати згодом. А чоловіку вона якось пояснить, не вперше.

Коли рішення визріло, подумки вона тріумфувала: «Хотів армію? Буде тобі армія! Хотів на підводного човна? Буде тобі підводний човен!».

Пропливла до кабінету, зняла слухавку з нового-новісінького чеського телефонного апарату, напам’ять набрала знайомий номер і кришталевим янгольським голосочком защебетала:

— Петро Семенович, добридень! Як ся маєте? І в нас все добре, Вітюша у рейсі, Ви ж знаєте… Та в мене малесеньке проханнячко, то чи не допоможете? Моєму лобуряці вісімнадцять, має йти в армію…

— Так, так, так, розумію. Що, зробити десь ближче до домівки?

— Ні! — На кілька хвильок Ляля не дотрималась ролі і сказала занадто поспішно. — Якнайдалі. І на підводного човна.

На другому кінці проводу запала мовчанка. Трохи згодом пролунало:

— Це ваше спільне рішення? Віктор знає?

— Ну звісно ж, знає! Чи ми перший день знайомі? Як Ви могли подумати інше?

От через те, що родина високому посадовцеві була відома, він як раз інше і подумав. Але згадалася доля самого Віктора, що армія змінила йому життя просто на сто вісімдесят градусів, згадалися його нарікання, що жінка дуже вже пестить дітей.

То, можливо, і правда в родині вирішили виховати справжнього чоловіка? Отож десь через тиждень в поштовій скрині Сашко з подивом знайшов повістку на осінній набор до армії.

Позаду залишилась медична комісія. До відправки залишилося два дні. Напередодні мали завітати родичі і знайомі — проводи до армії були зайвим приводом пишно погуляти. Щодо Оленки мати була невблаганна: хто вона, аби проводжати Сашка разом з родичами? От витримає вона чотири роки, вірно дочекається… Подумки ж Лариса Едуардівна думала, що сам Сашко за чотири роки геть забуде свою так звану наречену. Ще скільки в нього буде таких дівчат! А краще — не таких, а більш гідних.

Отож з Оленкою Сашко прощався на звичному місті набережної. Мишко товкся поряд.

Лариса збагнула, що незабаром залишиться без чергової няньки, тож не збиралася втрачати останню можливість перекласти догляд на чужі плечі.

Сашко намагався пояснити, чому навіть в останній день вони не зможуть побачитися:

— Мама влаштовує проводи. Тата не буде — він у рейсі. А будуть деякі татові друзі,тьотя Свєта, мої співучні по школі…

Оленка не дослухала:

— Я навіть не питаю, чи можна мені прийти проводити тебе.

Сашко ніяково пояснив:

— Я намагався запевнити маму. Але вона каже, що це негарно — неодруженій дівчині проводжати хлопця.

— А проводжати в ролі нареченої? Що тут такого, скажи? Всі так роблять!

Сашко будь що хотів виправдати матір:

— Не ображайся, вона ж як краще хоче! Щоб люди не осудили.

— Я тільки це і чую: що скажуть люди! А що скаже власний син їй, здається, байдуже!

Оленка вже не могла стримати сліз.

— Хоч ти зрозумій! Не потрібні мені ваші гулянки! Я просто хочу наостанок якнайбільше побути с тобою! Перед розлукою! Ти вирвешся до мене хоч на хвилинку?

Сашко відповів непевно:

— Та мамка ж на всю ніч гостей запросила. Потім — в таксі і на вокзал. Всі разом.

Оленка глибоко зітхнула. Сказала скептично:

— Зрозуміло.

Сашко помовчав. А потім повів далі. Але це вже був інший Сашко. Наче за ці кілька днів він неабияк подорослішав. І, попри перспективу розлуки з коханою, видавався спокійним і впевненим у собі.

— Так навіть краще. Відслужу армію, то мені вже виповниться двадцять два роки. Піду працювати, оселимося в гуртожитку, станемо на квартирний облік. Інститут заочно можна закінчити. Скільки людей так роблять! Разом все можна подолати. Тільки… Ти мене дочекаєшся? Це ж чотири роки!

— Сашко, ти геть дурний чи як? — з очей у Оленки сльози полилися ще рясніше.

Мишко, чи розумів, чи ні, що воно до чого, теж тер кулаками заплакану мармизу.

— А листи писатимеш? — запитав Сашко.

— Кожного дня! І ти пиши. Розумію — в тебе ж час не завжди буде. То хоча б по два слова. Бо я ж тут збожеволію!

Невдовзі в квартирі Сашка відбувалися гучні проводи майбутнього моряка.

Посеред кімнати стояв довгий стіл з наїдками. В голові столу сидів Сашко, підстрижений «під нуль». За столом по обидві сторони — гості, вже добряче напідпитку. Крім Сашка. Сашко сидів похмурий і тверезий.

Серед гостей траплялись чоловіки в морській формі. Після добрячої порції спиртного, та з наїдками, що Лариса не поскупилася наготувати, настрій у всіх був навіть піднесений. Хтось за столом намагався затягнути пісню. Лунали тости за справжнього чоловіка, за майбутнього моряка, за гідного послідовника свого батька.

Коли напівсонні гості порозходилися по різних кутках, аби за розмовами або й сном дочекатися ранку, Лариса разом із Свєткою прибрали зі столу й усамітнилися на кухні.

Лариса старанно перемивала посуд, аби не марнувати часу, а заразом розпитувала подругу:

— Ну то що Олексій, не повернувся?

— Ні, пішов в рейс, навіть не попрощався.

— А де ж він тепер мешкає? Куди речі відвіз?

— Та в нього й речей — тільки невелика валіза: форма зимова, форма літня, тільник, білизна — ото й усе. Своє все забрав, до порваних шкарпеток. А спільне все залишив.

— То, може, й повернеться?

— Ні, я його знаю. Це кінець.

Лариса поспитала з легким