Левине серце - Павло Архипович Загребельний
Такий емоційний спалах міг зрозуміти лише той, хто відбіг би пам'яттю аж у передвоєнний сороковий рік, коли в карпоярівському колгоспі «Дніпро» рішенням правління доручено було дідові Утюжку (бо він завжди був дідом для всіх післяреволюційних поколінь!) доглядати двох фондових кобил Мазурку і Баронесу, а також новеньку бричку, на якій красувався напис: «Фонд РСЧА». Слово «бричка» більше тулилося до часів минулих, було в ньому щось куркульсько-глитайське, тому невідомі Адами колгоспного ладу і ввели для цього транспортного засобу новий термін «безтарка», тобто віз, у якому, скажімо, зерно можна возити без тари, насипом. Утюжок, хоч ніколи не служив у армії і якось уникав усіх війн, що відбувалися на його віку, заступивши на пост доглядача фондових кобил і фондової безтарки, став у Карповому Яру найбільшим воєнспецом, навчився хвацько зсовувати каблуки (а влітку, коли босий, — п’яти) і навіть поспівував слідом за комсомольцями: «Веди нас в бой, товарищ Ворошилов, донецкий слесарь, боевой нарком».
Двадцять другого червня, тільки-но почувши, що почалася війна, дід Утюжок запріг Мазурку й Баронесу, кинув у безтарку сидора з паляницею, четвертиною сала, новими підштаниками, надів новісінький бриль (плетений не «вчетверо», а «вшестеро», та ще й зубчиками) і помчав до райвійськкомату. Не був перший, його випередили ті, хто жив ближче до райцентру, довелося ждати черги, але це діда Утюжка не злякало, бо мав у безтарці НЗ вівса й сіна, мав брезентове відро, щоб напувати кобил, мав і для себе в сидорі хоч і на цілий тиждень. Ждати черги довелося два дні й дві ночі, кобил і безтарку в нього прийняли, подякували за добрий догляд і… звеліли передати Петру Безтурботному, який «призивався в ряди».
— А я? — закричав дід Утюжок.
— Ваших років не беруть.
І все. І вертайся до Карпового Яру без фондових кобил і без фондової безтарки, а те ледащо Безтурботний поїде кататися та геройствувати.
Окупацію дід Утюжок пережив тяжко, як, мабуть, ніхто з карпоярівців. Надто пригніченим почувався через один дурний випадок. Якось фашистська команда заскочила в Карпів Яр виловлювати курей і тягти з дворів теличок і одному з тих куроловів, молоденькому фашистику, примандюрилося покататися на човні по Зеленому озеру. В очереті фашистик знайшов кілька човників, але жодного весла. Він побіг до крайньої хати. А що була то Утюжкова хата, то й присікався до діда: «Wo, wo?»
За тим «Wo», що значило «де», фашистик повторював ще якесь слово, якого дід Утюжок не міг знати. Але тут солдат кинув погляд під повітку, побачив там поставлені сушитися (удосвіта Утюжок трусив ятери) весла, підбіг до них, ухопив одне, тицьнув дідові в руки: «Ком!» І погнав Утюжка до Зеленого, і примусив катати його по озеру, і хоч скач, хоч плач.
Дід Утюжок спершу злякався (бо оте ж гітлереня замірялося гвинтівкою), тоді якось розгубився, відіпхнувши човен і гребнувши веслом, обурився, а тоді враз обпекла його страшна думка «Це ж я співробітничаю з окупантом!» І хто ж співробітничає, подумати тільки! Єдиний у Карповому Яру чоловік, який два роки готував у фонд РСЧА таких розкішних кобил і таку новісіньку безтарку! Дід Утюжок так розстроївся, що в нього, як то кажуть, опустилися руки, весло не пішло в воду, а черкнуло по самому верху, бризки полетіли аж на другий кінець човна, кілька їх упало й на окупанта. Солдат засміявся, щось крикнув дідові Утюжку ніби аж пустотливе, а в того ще більше засмоктало під ложечкою.
«Ще воно й сміється, фашистеня паршиве!» — подумав зі злістю Утюжок і вже навмисне брьохнув веслом так, що обкупав гітлерівця з ніг до голови. Той підскочив, став обтріпуватися, мов цуценя, а тоді визвірився на діда, ухопив гвинтівку і став кричати щось по-своєму. Утюжок повернув був до берега, але фашистик знов затупотів об дно і знов замірився гвинтівкою, мовляв, катай і — без диверсій.
Про те катання дід Утюжок нікому й не казав. Бо хоч і виявив протест, оббризкавши окупанта водою, але ж катав, співробітничав!.. Може б, і промовчав, і ніхто б не довідався. Але закінчилася війна, стали повертатися з фронтів карпоярівці, видзвонювали орденами й медалями, розповідали про геройства й подвиги — як ти тут утримаєшся! На полі бою про змагання в героїзмі якось немає часу думати, бо то ж бій, і не на життя, а на смерть! А змагаються вже опісля, одні згадуючи, другі вигадуючи, а до них мерщій туляться й ті, хто й не нюхав поля бою.
Дід Утюжок не втерпів і теж запрагнув слави.
— Ви на фронтах, а ми в тилу, — багатозначно натякнув він.
— Партизанили?
— І партизанив. А чого ж? Такого гітлеряку в Зеленому втопив, що ого! Увесь в автоматах та в бонбах, страшно й глянути!
— Солдат чи хто?
— А мені воно без інтересу. Може, й ундєр, а мо’, сам фетьфебель. Лежить он в глибу й не тіпається.
Фронтовики йшли й ішли, орденів і медалей у Карповім Яру більшало й більшало, дід Утюжок відчув, що треба переходити на вищий ступінь геройства.
— Армія — що? — розбалакував він. — Там тобі солдатів мільйони, танки, пушки, гінірали… А от сам попробуй — це тобі не армія. А я тут сам, без нікого, в Зеленому такого офіцерюгу втопив, що його гітлери півгоду шукали! Шукай, а кінці в воду!
Може, той «офіцерюга» так і став би вершинним виявом Утюжкової фантазії, коли б через десяток років по війні червоні слідопити, йдучи слідами легенд справжніх і вигаданих, не добралися до діда і не обаранили його з усіх боків: «Розкажіть, дідусю, як ви фашистського офіцера втопили в Зеленому».
Утюжок спробував озирнутися на десяток років і з подивом відзначив, що з такої відстані вже навіть отой вигаданий офіцер знікчемнів і змалів, і виходив уже й не подвиг, а таке собі ніщо. Хіба на такому прикладі виховаєш підростаюче покоління?
— Офіцера? — вигукнув дід Утюжок. — Та хто це вам сказав? То ж був натуральний гінірал! Ще й з двома денщиками.
— І ви ото їх усіх?..
— Одного денщика, значить, з гініралом, а другий по березі бігав та тільки руками об поли бився!..
Здавалося б, куди вже вище генерала? Та ось чутка про Утюжків подвиг пробилася навіть до заспаного Петра Безтурботного, і той якось спитав діда крізь позіхи:
— А що, щитай, то правда, ніби ти генерала фашистського втопив?
Правду кажучи, Утюжок уже й сам
