По той бік мосту - Мері Лоусон
– Вона завжди надто зайнята, – сказав Картер і досі згірченим тоном. – Вона постійно зайнята.
– Напевно, ти просто попросив у невдалий час, – сказав Ієн. – Спробуй іншим разом.
Картер підняв голову.
– Та що ти про це знаєш! – сказав він уїдливо. – Ти там не живеш. Вона не твоя мати!
Через що Ієнові захотілося повести його за будинок і побити до півсмерті.
Наступної ночі він пішов на їхню ферму. Було пізно, майже десята година, і він боявся, що Данни вже полягали спати, але йому пощастило й світло в кухні ще горіло. Там був тільки Артур, сидів на своєму звичному місці. Вони з Лорою завжди йшли нагору разом, тож Ієн здогадався, що Лора допомагала батькові вкластися спати. Старий ночував у маленькій кімнатці біля вітальні, щоб йому не доводилося долати сходи.
Ієн стояв на краю подвір’я, за межами квадратів світла, які кидали вікна. Нагорі в кімнаті Картера ще світилося. Вантажівка стояла припаркована біля сараю; Ієн підійшов й оглянув її. З того, що він зміг роздивитися в темряві, вигляд у неї був не гірший, ніж завжди.
Він повернувся до свого місця для спостерігання й почекав, доки з’явиться Лора. Нічне повітря було ще досі холодне – зрештою, був лише травень. Він зсутулився і запхнув руки в кишені. Добре, що сніг зійшов і йому не треба хвилюватися, що залишаться відбитки ніг. П’ять чи шість місяців на рік приходити було справді занадто небезпечно. Тепер він мав пильнувати тільки Артура, який іноді виходив помочитися під дерево, замість іти нагору у ванну кімнату. Або Картера – від думки, що Картер його побачить, в Ієна волосся ставало сторчма.
Він знав, що всі подумають, якщо його спіймають. Буде скандал. Його називатимуть підглядайлом. Збоченцем. Але це не так. Певна річ, він фантазував про Лору, але ніколи не бачив її оголеною, й лише коли вона годувала Марча, бачив її груди. Якби в цьому полягала мета його візитів, він покинув би їх уже давно. Але він приходив не тому. Він і сам точно не знав чому, але не для того. Його заспокоювало знати, що вона там, та й усе. Він приходив перевірити, чи в них усе, як має бути.
Один із собак ткнувся носом йому в ноги, й Ієн нахилився його погладити. Коли він підвів погляд, Лора заходила в кухню. Вона стала в дверях і відкинула назад волосся втомленим рухом, й Артур, який підвів очі, коли вона увійшла, встав, досить швидко як для нього, перейшов кухню, обійняв її й притиснув до себе. Лора поклала голову йому на груди, заплющивши очі. Вона погладила йому спину, дуже лагідно.
Ієн дивився, вражений. За хвилину чи дві вони розійшлися й стали вимикати світло, готуючись іти спати. Але Ієн і далі стояв, ще довго після того, як його окутала темрява, тримаючи їхній образ перед очима.
Глава 6
«На Норс-роуд убито корову»
«Канада щонайтепліше вітає Її Королівську Величність»
«Теміскейміг спікер», квітень-травень
1939 року
Скільки знадобиться часу, щоб спокутувати провину? Артур, дивлячись, як наслідки Джейкового падіння ширяться їхнім життям, бачив, що ціла вічність.
Джейк пробув у лікарні три місяці. Спочатку, доки не одужав так, щоб його можна було перевозити, – в Нью-Ліскерді, а тоді його перевели південніше – в Садбері. Перевезли в нормальному автомобілі, не в катафалку, і це, плюс вартість перебування в лікарні, плюс чотири операції, які знадобилися, щоб повернути Джейкові кістки на місце, плюс кілька разів мати з’їдила в Садбері, щоб провідати свою дитину, – все це коштувало грошей, яких у них не було. Артурів батько, в якого на обличчі за кілька місяців після нещасливого випадку з’явилися глибокі борозни на щоках, мав позичити гроші в банку. Борг. Вони мали борг. Від самого цього слова в Артура стискалося в животі від тривоги.
До того часу він особливо не звертав уваги на гроші. У них ніколи не було їх багато, як і в усіх інших людей, яких він знав. Гроші були в людей із міст і містечок: у містера Таґґерта, керівника банку в Струані, чи містера Фітцпатріка, який мав тартак, – от у них вони були. Більшість фермерів у регіоні рік у рік не тримали в руках понад двадцять доларів. Але вони не вважали себе бідними. За винятком солі, цукру й чаю, вони харчувалися тим, що вирощували самі, а за інші потрібні речі – інструменти, цвяхи, взуття, бензин для вантажівки, якусь запчастину для фермерської машинерії, яку вже неможливо було полагодити – якщо не маєш грошей, можна було заплатити бартером. Навіть лікар і ветеринар радо приймали за оплату курей, шинку чи бушель кукурудзи.
Але тепер усі знали, що таке борг. Що таке борг, знали навіть ті, хто не вміли порахувати до десяти. Чоловіки – волоцюги, що прибрідали курною дорогою в Струан, шукаючи роботи, – принесли з собою перекази про жахіття з усіх куточків країни. Страшні посухи на фермах ген у степах, люди помирають від голоду на вулицях міст, навіть дітей батьки продають чужим людям, сподіваючись, що їхній новий «власник» добре їх годуватиме й не запрацює до смерті. Волосся ставало сторч від таких переказів, сповнюючи серце вдячністю за те, що Струан там, де він є, хоч навіть тут життя було важке. Крім «боргу», з’явилися й інші слова, що відбивали страшну реальність як на Півночі, так і скрізь. «Злидні», наприклад. «Голодування».
Проти багатьох інших, маленьким фермам навколо Струана пощастило. Посуха не вдарила по них аж так сильно, й поля на них маленькі, оточені лісами, так що навіть під час найдовших бездощових періодів вітер не міг здути з них верхній шар ґрунту. Певна річ, вони не були зовсім ізольовані від того, що ставалося у світі, – ціна на пшеницю на них впливала, і попит на молоко – але значна більшість ферм, зокрема ферма Даннів, не спеціалізувалися на чомусь одному й працювали з маленькими обсягами, тож якщо не могли продати одне, продавали інше, а якщо нічого не могли продати, то могли їсти те, що виростили, затягнути пояси й чекати кращих часів.
Але лікарня не прийме корову в рахунок оплати. Лікарня хотіла грошей. Багато грошей. Артур почув якийсь звук унизу десь о третій ночі. Він встав з ліжка, тихенько підійшов до сходів і побачив, як батько опускається
