По той бік мосту - Мері Лоусон

до уваги його вартість, каное, якщо подумати – це дивний подарунок людині, що поїде з дому трохи більше ніж за рік. Його точно не запхнеш у валізу і не візьмеш із собою. Ієн питав себе, чи був цей вибір умисний. Ні, хай не умисний, це він задалеко заходить, але чи могло бути так, що його батько підсвідомо хотів подарувати йому щось таке, до чого він прикипить душею, але щоб користуватися ним, муситиме повертатися в Струан? Чи міг він намагатися посіяти в Ієновому серці зерно смутку за Північчю, що ростиме в ньому, доки буде далеко, і врешті приведе його додому? Батько не мав жодного сумніву – в цьому Ієн був певний, – що він піде вчитися в університеті, власне, підштовхнув би його, якби йому не хотілося йти. Але він також знав, що батько хоче, щоб він повернувся. Він ніколи цього не казав, але в цьому й не було потреби. Ієн відчував це своїм єством. Глибоко в душі батько сподівався, що він вибере медицину й піде його слідами. Якщо сказати йому це в лице, він буде вражений і відпиратиметься. Скаже, що, само собою зрозуміло, Ієн має вибрати заняття, яке буде йому до душі. Але також само собою зрозуміло, що батько сподівався, що Ієн вибере медицину. І Струан.

Навіть за нормальних обставин було б досить прикро його розчарувати, поїхати з дому з наміром не повертатися, крім як коли-не-коли на свято. А тепер? Кинути батька самого, знаючи, як низько він опуститься? Іноді Ієна це лякало – лякала глибина батькової депресії. Він завжди вважав його невразливим, думав, що той знає відповіді на всі питання. Таке враження він справляв не тільки на своїх пацієнтів, а й на Ієна. Він здавався міцним, мов скеля. Непохитним. А виявилося, що ні.

Переважно він мав нормальний вигляд, коли працював. Він і далі приймав пацієнтів за тим самим графіком разом із Марджі Банністер, своєю медсестрою, їздив до пацієнтів додому й вислуховував їхні скарги, як завжди. І зранку він теж був загалом нічогенький. За сніданком вони обидва сиділи на кухні й читали газети. Вони обидва прокидалися рано, тож навіть у дні шкільних занять сніданок був досить неспішною справою.

А от вечорами його стан погіршувався. Він намагався з цим боротися, Ієн це бачив. Він докладав зусиль – власне, саме на це дивитися було найболючіше. Час вечері, коли батько переживав не найкращі часи, був іспитом на витривалість, ускладнений тим, що він вважав, ніби вони мають їсти «як годиться», сидячи за великим лакованим столом у їдальні, як робили тоді, коли мати жила з ними. Ієнові не подобалася та кімната. Вона й досі нагадувала про присутність його матері. Їдальня й вітальня були повні її цяцьок: мереживна серветка на буфеті, кришталеві вази (у яких ніколи не стояли квіти, бо, за твердженням Ієнової матері, в радіусі чотирьохсот миль від Струана росли самі бур’яни), низькі настільні лампи на кожному столику для закусок. («Хіба вони не чарівні? – пригадав він її слова, коли лампи тільки привезли. – Бачиш, як вони утворюють маленькі острівці світла? Це так просто. Так елегантно. Ти згоден?». Вона пересунула одну з ламп трішечки вбік. Це був один з небагатьох спогадів, коли вона здавалась щасливою, що робило його набагато болючішим.)

Певна річ, лампи вона купила не в Струані. У крамниці домашніх товарів можна придбати керосинові лампи на випадок, якщо (власне, не якщо, а коли) під час зимових хуртовин зникатиме електроенергія, але такі лампи були функціональні. У Струані ще не підхопили ідею «милого інтер’єру». У Струані ще не чули слова «декор». У каталозі магазину «Ітон» («друга Біблія», як називав його батько, бо в багатьох будинках, де він бував, це було єдине чтиво) теж про це нічого не йшлося, але принаймні це були пристойні лампи, й, скориставшись трохи уявою, як сказала мати сумовито, можна було створити такий інтер’єр, що перетворював будинок на домівку.

Ієн вважав, що їм варто було все викинути геть того ж таки дня, коли вона пішла, звільнити дім від усіх прикрас і сувенірів, підсвічників і рамок для фотографій, але вони цього не зробили, й тепер усе це стояло й збирало пил (витирання пилу не належало до сильних сторін місіс Таттл), дожидаючи нагоди накинутися зі спогадами. Чому вони не могли їсти на кухні, одвічному царстві місіс Таттл? Чому вони не могли сидіти там і зранку, і ввечері?

Однак, якщо відверто, він знав чому. Він знав, що його батько відчував потребу підтримувати ілюзію «нормального» сімейного життя. Тож він нічого не казав, і вони сідали в їдальні, вечір за вечором. Місіс Таттл готувала їм їжу (в п’ятницю вона робила щось таке, що на вихідних можна було розігріти) й накривала на стіл перед тим, як піти, й вони їли там, за всіма правилами, й вели чемну розмову, навіть коли не було чого обговорювати.

– Суцільний жир, – оголошував батько голосом, у якому вчувалося намагання створити враження веселого настрою, кладучи собі шматок підсмаженої курки. – Жир збирається в кишках, артерії забиваються. І року не мине, як обоє відкинемо ноги.

– Але воно того варте, – казав Ієн, підтримуючи цю розмову, підіграючи йому.

– О так. Достойна смерть, – погоджуючись, кивав головою батько.

Або обговорювали, як минув їхній день.

– Джойз Інґрамз сьогодні знову приходила.

– Ага, я бачив її у приймальні. Треба нам уже вирізати її ім’я на стільці. Що з нею негаразд цього разу?

– Узагалі нічого.

– Хіба ти не можеш сказати: «Це все вигадки. Йдіть додому»?

Його батько похитав головою.

– Їй треба, щоб її заспокоїли. Іпохондрія – це якоюсь мірою хвороба.

«Як-от депресія?» – подумав Ієн. Якщо так, то йому її було шкода.

– Може, що їй треба, так це дійсно захворіти, – сказав він. Здавалося, батькові допомагало залучення до розмови, наче його мозок був не такий вразливий, коли зосереджувався. Але довести його до цього стану було непросто, наче накручувати старий грамофон, що вічно барахлить. – Отоді вона відчує різницю. Вона колись хворіла по-справжньому?

– За моєї пам’яті – ні. Підхопила грип кілька років тому. Легкий, без ускладнень.

– Вона дуже зрадіє, коли помре, – сказав Ієн. – Можна буде викарбувати «А я вам казала» на надгробку.

Батько всміхнувся. Викликати в нього усмішку – маленька перемога. Вечорами сміх був йому не до снаги.

Ієн думав, що погані періоди трохи порідшали з часом, та все одно іноді здавалося, що сила тяжіння діє на його батька вдвічі сильніше, ніж на решту.