Про життя - Оксана Каліна

— Зате чесно. Я людина пряма і відкрита…

— От дурень гонористий! Думаєш жити з тобою такий вже мед? Щастя привалило! Та твоя Світлана біситься і вигонить тебе через день, тому, що любить. Не пішов би ти зі своєю чесністю. Хоча… Чого я тут розходилась? Горбатого могила справить…

Вночі Михайло довго думав про те, куди йому іти зі своєю чесністю. І справді, куди?

Напівпорожня електричка, теплий вагон, заколисуюче стукають колеса. В таких умовах можна їхати, хоч і до Нью-Йорку, якби не через океан. За вікном біліють поля і присипані снігом дерева. Краса така, що аж очам боляче дивитись. В сусідньому купе їде група чоловіків у кількості чотирьох чоловік. Їм не до краси, та і заколисуючий стукіт коліс на них теж, схоже, не діє. Вони розповідають байки. Ні, все почалося з цілком правдивої історії, як один з них, білявий із великими сірими очима, з’їздив на рибалку.

— Морози тоді вже днів чотири як стояли, — каже блондин, — вода замерзла, хоч КАМАЗом їдь…

— Нє, ну КАМАЗом — це ти загнув, — прогув басом найстарший з них, із сивими вусами, — така махіна провалиться. Хіба що лісапетом заїхати…

— Ну я ж своєю лєгковушкою на льоду став… — кип’ятититься блондин.

— Так лєгковушка ж — не КАМАЗ, — почав під’юджувати його сивовусий, — от лід і витримав, а так би шубовснув у воду, рибкам на корм…

— Та тихо ти, — приєднався до розмови третій чоловік, одягнений в камуфляж, — як же риболовля?

— Во! — підняв угору великого пальця блондин, — з пів верейки карасів та линів натягав.

— Хто ж з верейкою на рибалку ходить, — знову встряв сивовусий, — нормальні люди відра беруть, емальовані, щоб квіточки на відрі були нарисовані. І взагалі, мені твоя Галина казала, що ти півдня просидів, і лиш три рибини приніс. Та й ті вона котам згодувала, чистити не захотіла.

Блондин принишк. Видно, його Галина була жінкою серйозною і просто так слова на вітер не кидала. Раз сказала, що три рибини — значить три.

— Ось послухайте, як я одного разу на рибалку з’їздив, — завів сивовусий, — Значить, в тому році це було. Морози такі — аж тріщить все навколо. Приїжджаю на ставок. Снігу по коліна, лід — з пів метра товщиною. Одгріб сніг, давай лід сокирою рубати — а дзузьки. Скалки на всі сторони летять, а йому хоч би що. А риби ж хочеться! Взяв, значить, я паяльник, до акумулятора приладнав, бо ж на машині приїхав, і давай лід розтоплювати. Півтори години навколо того місця, де думав ополонку рубати, бігав, але ж таки розтопив лід. Тільки вудочку закинув, аж тут раз…

— Золота рибка начепилась, — долучився до розмови четвертий, наймолодший, років тридцяти чоловік, — і каже: чого тобі надобно, старче. А ти йому такий: дівчину, 90х60х90, білявку, і щоб очі зелені…

— Кому що, — сказав «камуфляжний», — кому білявку, а мені б оце до подушки…

— Так то вже не дівка, а русалка якась, якщо очі зелені, — розсміявся сивоусий, — і стратегічні параметри, як на мене, малуваті. Я люблю жінок в тілі, так щоб — взяв у руки, маєш вещ.

— Які тобі там дівки, — обізвався «камуфляжний», — у тебе п’ятеро внуків по двору бігають. Дівки йому захотілося. Хіба що полюбуватися.

— От не скажи-и-и-и, — задумливо протягнув сивовусий, — гарна дівка завжди згодиться…

— А я про шо, — підтримав його молодий.

Блондин довго сидів, кліпаючи очима і переводячи погляд з одного на другого.

— Так… а цей, — озвався нарешті, — хіба паяльником лід розтопиш?

Компанія дружно розсміялась.

В купе електрички дві літні жінки вели повсякденну розмову про те, про се. Раптом одна каже:

— Слухай, Антоніна, яку цікаву притчу мені сьогодні розказали. Значить так: пішов один мисливець на плювання. Весь день ганяв звіра і дополювався д того, що кулі вже закінчилися. А тут глядь — ведмідь із самої гущавини виходить. Мисливець туди, сюди — стрілять нічим, а від ведмедя, як відомо, далеко не втечеш. Підняв тоді мисливець руки до нема і змолився:

— Благаю, Боже, порятуй мене від цього страшного звіра!

А ведмідь і собі лапи догори задер і каже:

— Дякую тобі, Боже, за цей сніданок!

Як думаєте, чию молитву Господь почув першою?

В купе запанувала тиша.

— Це не притча, а байка якась, — сказала молода дівчина, що сиділа поруч, — чи загадка. Ну, так кого ж Бог почув першим?

— А ви як думаєте? — спитав літній чоловік інтелігентного вигляду з абсолютно сивим, аж срібним волоссям.

— Я там знаю, — знизала плечима дівчина, — дурниця якась… Ведмеді говорить не вміють.

— Це вам зараз здається, що дурниця, — поважно відмітив чоловік, т- бо ви молода і безтурботна. Поживете трохи, життя побачите, от тоді будете вирішувати дурниця, чи ні. А в цій притчі сховане питання глибоке, філософське, навіть, я б сказав.

— Діду, ви чого до дитини причепилися? — встряла в розмову молодиця в червоному пальто, що сиділа в сусідньому купе, — а нема чого на полювання тинятися! Знаємо ви ваші риболовлі та полювання: аби нажертися до синього кольору. А потім додому таке щастя з полювання приповзе, жінку та дітей ганяти. Або ще гірше: дівок з собою понабирають, і всяку заразу додому несуть. Знаємо, бачили…

— Та до чого тут це? — оторопів інтелігент, — справа ж зовсім не в полюванні. Кажу ж, тут питання філософське…

— Філософи, блін, — не вгавала жінка в червоному пальто, інші, що сиділа поруч, в знак згоди закивали головами, — їм