Про життя - Оксана Каліна

— Дуже розумна в тебе сестра, — сказала люді подружка Настя, — аж занадто. А я, наприклад, людина проста. Подобається мужик — завагітній від нього і тягни тепленького до вівтаря. Спосіб перевірений. Куди він подінеться?

Ця думка запала Люді в голову. Ні, ну справді… Два роки вже разом. Та чи разом? І ні туди, ні сюди. Вона втомилася чекати. Власне, 27 через півмісяця стукне, пора вже про сім'ю задуматись серйозно.

— Раз гора не йде до Магомета, значить, Магомет піде до гори, — вирішила про себе Люда і взялася проводити ретельну підготовку до шаленої ночі кохання.

Наступив вечір тієї ночі. Сергій і Люда романтично вечеряли. Ароматичні свічки, келихи вином таке інше в дусі любовних романів.

Сергій з апетитом наминав дорогезний сир, запиваючи його недешевим вином. Він любив смачно поїсти і знав у їді толк. Люда, по простоті своїй, надавала перевагу смаженій картоплі. Вона дивилась на Сергія і раптом подумала:

«У нас навіть в їжі смаки різні, що вже говорити про інше. Хоча їжа — то дрібниці. У нас різні вектори життя — я його люблю, а він… навіть, не знаю, як це назвати. Ну одружу я його на собі, далі що? Через півроку він піде шукати ще когось з «бамперами

і «фюзеляжами». Або закохається по справжньому. А тут дружина з пузом… Це вже трагедія для всіх…».

Сергій доїв сир, допив вино і зазивно подивився на Люду.

— Вечерю закінчено, — раптом сказала вона, сама собі дивуючись, зовсім не ці слова вона збиралась промовити, — все інше теж закінчено. Бувай, Сергій. Ми не пересікаємось…

По вулиці села, мов роз’ятрений бик, мчав Микола. Щоки його червоніли, аж пашіли, очі налилися кров’ю, ніздрі роздувалися, наче паруси під вітром. Випадкові зустрічні кидалися від Миколи врозтіч. Усі знали його запальну вдачу і намагалися не попадатися йому на очі коли він, за його ж словами, перебував «в угарі».

— Ой, горенько, — вжахнулася баба Марія, яка щойно вийшла до лавки на «прогулянку», — це ж кому зараз біда буде! — бабця поспіхом, наскільки дозволяли костури, зайшла в двір і вже звідти спостерігала за переміщеннями Миколи.

А той мчав, не розбираючи дороги. Червона пелена люті застилала йому весь світ.

Микола був добрим чолов’ягою, але страшенним ревнивцем. Про це знали всі в селі і намагалися оминати його дружину, Оксану, десятою дорогою.

— Дурень ти дурень, — не раз говорила йому Оксана, — через тебе мене люди стороняться. Подруг і тих у мене немає — всіх порозганяв.

— Нема чого з подругами теревені розводити, — мурмосився Микола, — чому доброму подруги можуть навчити? Щоб поговорити по душам у тебе чоловік є.

Оксана тільки зітхала. Чоловік любив її до нестями — хіба багато жінок можуть цим похвастатись? Але інколи Оксані здавалося, що разом зі своєю любов’ю він натягнув їй на шию тугий зашморг і душить, душить, душить… Якби не це, вона б вважала себе найщасливішою жінкою в світі. Та все ж було образливо: ну чому вона не може спокійно вийти з дому в той же магазин, щоб не «нарватися» на похмурий чоловіків погляд і незрозуміло які зауваження, а інколи і міцне словечко? Щоб здійснити самостійно поїздку в Київ і мови не могло бути. А так інколи хотілося пройтися вулицями столиці, помилуватись на вітрини, подивитись на людей. І себе показати. А чому ні? Молода, гарна…

Але Микола такої можливості Оксані не давав. Вона або сиділа вдома, або ж виходила кудись лише з ним під ручку.

— Як в клітці, — зітхала Оксана.

— Але клітка в тебе нічогенька, — казала їй сестра Ліда з якою Микола спілкуватись дозволяв, — майже золота.

Це була правда. Микола був гарним сім’янином і хазяїном, все, що заробляв ніс додому. Та й руки мав майстровиті, міг приладнати, полагодити, добудувати.

— Тільки іншим разом в цій клітці дихати нема чим, — відповідала Оксана.

Подібна розмова з сестрою відбувалась в них частенько. У Ліди ситуація була, як кажуть, зворотною. Волі вона мала стільки, що й не знала, куди її подіти: сама зароби, сама зроби, сама з дітьми і на городі.

Оксана ніколи нікому не розповідала, що люблячий чоловік міг обізвати її кріпкими словечками, інколи давав рукам волю. Хіба про таке скажеш? Соромно…

… От і сьогодні Микола летів додому, як скажений, бо хтось йому наплів, ніби щойно бачив Оксану, що сіла в таксі і від’їхала в невідомому напрямку.

«Уб’ю! — кипів Микола, — якщо це правда, уб’ю і її, і таксиста, і всіх!».

Він підбіг до будинку, ногою відчинив двері, влетів, наче буря, в кухню. Оксана, у фартусі і косинці, місила тісто на пироги.

— Ти вже дома? — здивувалась вона, — а чого так рано? Я не чекала, і обід не готовий…

— Не чекала!!! — заревів Микола, — ах ти с…а, шл…а, б…, — чоловіка не чекала!

Микола знав, що неправий. Він на власні очі бачив власну дружину у власній кухні, а не в салоні авто, але зупинитися вже не міг.

Він викрикував матюки, відправляв дружину по відомим адресам. Вона лиш мовчки слухала. Тільки очі темніли, і до кінця чоловікової тиради з ясно-блакитних стали темно-сірими.

…Наступного вечора Микола знайшов на столі записку: «В холодильнику їжі днів на три. Пішла, куди послав, поводжу себе, як назвав. Потрібно було тебе послухатись раніше!».

Тетяна спостерігала, як вечеряє чоловік. Скільки вони років разом прожили? Десять, здається. Тетяна ніколи не була сильною в цифрах і датах, могла навіть про власний день народження забути. Дівоча пам'ять, жартувала вона.

А втім так, десять років у шлюбі. Непогано, до речі, прожитих років. Це якщо подивитись з боку. А коли глянути з середини…