Фортеця - Міша Селимович
— А що я мав, йому казати? Чув про тебе погане? Ще цього бракувало!
— Знаю, що не міг. Але все одно смішно.
— Смішно. І не смішно.
— А що тепер скажемо людям у місті? Будуть кепкувати з нас.
— Що скажемо? Нічого. Мені байдуже, хай собі кепкують, це якось переживу. Але аби не подумали чогось іншого. Хто повірить, що ми випадково зустріли Тоску і що Тоска нас отак і відпустив?
— І мені здається це неймовірним.
— От, тому й мовчи. Нікого не бачили й не маємо чого розповідати. Найрозумніше — мовчати. Такі часи.
Я погодився з ним, що це, справді, найрозумніше.
Але одна річ — знати, що розумно, а зовсім інша — робити розумно.
Махмут знав, що розумно — це мовчати, але відразу ж про все розповів комендантові Авд-азі.
Авд-ага переказав, щоб і я прийшов.
Я міг перехреститися з дива, міг шукати будь-яку розумну причину, міг сердитися, але ніщо не допомогло б мені зрозуміти Махмутового вчинку. Здається, він завжди думає одне, а робить зовсім інше. Або не може не розповісти того, що знає. Надто вже важко для нього затримати щось у собі, навіть коли б це й пошкодило йому.
Махмут не міг нічого пояснити.
— Сам не знаю, як це сталося, — відповів злякано.
— І що він сказав тобі, коли ти розповів?
— Сказав, щоб я йшов додому.
Чому комендант Авд-ага викликає мене?
Про того Авд-агу я не знав багато. Не знали й люди, яких я питав. Або не хотіли розповідати. Здвигали плечима, махали рукою. Якась таємниця окутувала його, і не варто було її згадувати, як і не варто говорити про кожне велике лихо. Ім'я і ця таємниця — це був Авд-ага. Або ще більше — це його таємниче ім'я.
Людина не може не вскочити в халепу, коли водиться з таким нещастям, як Махмут, скаржився я Тияні, намагаючись свою невідому вину зіпхнути на іншого. Але вона не підтримала мене в моєму намірі. Я знав, що вона думає: вештався без потреби, ніхто тебе не змушував, ледве дочекався, коли Махмут покличе, а я сама сиділа вдома. Не звалюй вини на іншого!
Так через Махмутову нестримність я набрався повно клопоту і з комендантом Авд-агою, і зі своєю дружиною, і матиму його ще хтозна з ким, якщо лихові заманеться мене заарканити. Найлегше мені було поквитатися з Тияною, яка ні сном ні духом не була винна, проте я знайшов би їй вину, та ще й не одну, і ображено мовчав би, жаліючи сам себе, що, мовляв, навіть найближча людина не розуміє мене. Але, на щастя, вона не допустила бурі та гніву, всміхнулася й умить прогнала від мене поганий настрій. Її усмішка розумніша і від неї, і від мене.
— Ну, чого ти скис? — каже вона, — Авд-ага чув од Махмута, хоче почути й від тебе. Його цікавить розбійник, а не якісь два волоцюги, що попхалися в гори дивитися на вогонь!
Це її глузливе підбадьорення гріло мене аж до Авд-аги, а від Авд-аги я відчув холод на серці. І не стільки від нього, як від його таємниці.
Усе довкола тої людини ніби звичайне: майже порожня кімната, побілені вапном стіни, підлога, закапана воском від свічок у дешевих підсвічниках, вікна без занавісок, найпотрібніші грубі меблі з дебелого дерева. Та й сам він звичайний, тихий, люб'язний, не дивиться люто, як я собі уявляв, не лякає погрозами, навіть здається трохи невпевнений, худий, обличчя неспокійне, часто кліпає очима, які або відводить убік, або втуплює перед себе. І все-таки мене охоплює якась тривога. Відчуваю, як навколо нього витає оте його невідкрите для мене, невідоме, але постійно присутнє. І тільки це — основне, усе інше — другорядне, без будь-якого значення, як одяг, що на ньому.
Про Бечира Тоску не питав багато, усе вже знав від Махмута Неретляка. Сказав тільки, що нам поталанило, мали ми більше щастя, ніж розуму, бо він міг запідозрити в нас вивідачів. І не треба було сперечатися з ним, бо за це могли накласти головою.
— Я не сперечався. Тільки сказав, щоб не ображав нас.
— Тепер уже байдуже. Подякуй богові, що залишився живий, і запали якнайтовстішу свічку.
І коли я подумав, що він кликав мене, звичайно, не заради цього, і холод пройняв мене до самих кісток перед тим, що я зараз від нього маю почути, сталося таке, як у наївних дитячих казках, чи ще неймовірніше, як коли б вовк заспівав солов'єм. Він згадав мого вірша, якого я склав на горі.
Господи боже, і чого тільки той Махмут не вибовкав!
Авд-ага сказав, що Махмут не запам'ятав усього, знає тільки перший рядок, решту так перекрутив, що й сам з цього сміявся. Вийшла якась нерозбірлива плутанина. «Світ складається з недосконалих людей». А далі?
Вірш не гарний, відповів я, ледве доходячи до тями. Грубий, невідшліфований. Рядки не повинні звучати як звичайна розповідь. Може, краще було б: «Світ — це недосконалі люди». Віршеві треба ще вистоятися.
— Байдуже, — каже комендант. — Продекламуй.
Я прочитав вірш, хоч мені було смішно. Навіщо йому вірші?
І ще дивніше було, що він слухав мене побожно, з виразом вдячності на обличчі, майже натхненно.
— Прошу тебе, ще раз.
Тихо ворушив губами, повторюючи за мною.
— Може, записати?
— Чужий почерк погано розбираю. А сам пишу неважно.
Невдовзі він уже вивчив вірш і промовляв його повільно, невправно — раз, вдруге, кілька разів, із задоволенням, якого я не розумів.
Я запитав його:
— Невже ви так любите вірші?
— Цей мені сподобався, як тільки я почув перший рядок.
І знову почав перекочувати слова в роті, прислухатися до їхнього звучання, втішатися насолодою від них, зі смакуванням висмоктувати із них зміст, як мозок із кістки. Це незвичайне й несподіване захоплення віршем піднесло його в моїх очах, а ще, мабуть, і тому, що він звернув увагу на моє творіння. Якщо мій вірш міг так надихнути його, то він добрий. А якщо він міг відчути його красу, то в ньому є достоїнства, які він не перед кожним відкриває.
Я забув про його таємницю.
— І це все, що ти робиш, — складаєш вірші?
— Не можу знайти роботи.
— Сам так хотів, чого ж скаржишся? Хочеш казати бозна-що. От і терпи. Не думаю, що ти сподівався ордена? Ти ж, очевидно, не дурень.
— Я був п'яний.
— Говорив п'яний, а надумав тверезий. Під чаркою тільки відкрився.
— Слова — повітря, що вони можуть кому
