Листи з того світу - Сергій Бут
Ніч вступила у свою каденцію, безапеляційно позбавивши світловий день права на життя. Поодинокі ліхтарі, що траплялися на шляху, нагадували божевільних воїнів у цій нерівній битві.
Ноги обережно ступали гладенькою бруківкою, і коли я дійшов до потрібної арки, то із задоволенням пірнув у неї, опинившись у знайомому дворику. Попри пізню годину, багато хто з мешканців будинку ще не спав, грюкаючи на кухнях каструлями і перегукуючись із членами своїх сімей, а іноді й із сусідами. Дерев’яними сходами я піднявся на другий поверх і спільним балконом, що окантовував внутрішній фасад будинку, дійшов до дверей свого тимчасового помешкання. Крізь скло, запнене фіранкою, пробивалося світло і було чутно, як у квартирі голосно «гавкає» телевізор. Я відчинив двері й увійшов у захаращений усіляким мотлохом коридор. Хазяїн Петро Петрович був у своїй кімнаті та, зачувши скрип дверей, поспішив мені назустріч, несучи попереду свій важкий живіт.
— Доброго вечора, Петре Петровичу.
— Здоров. Уже повернувся?
— Так. Ходив дивився на квартири.
— І що? Знайшов щось?
— Поки ні, але знайду. Не переживайте. Скоро виїду.
— Не забудь гроші заплатити, щоб я за тобою до бурси не ходив, — попередив чоловік.
— То не бурса, а університет, — жартівливо поправив я.
— Яка різниця?
Байдуже виголосивши мені вирок, Петро Петрович повернувся до себе в кімнату, звідки продовжував «брехати» чорний ящик. А я всерйоз задумався над пошуками чергового житла.
Узагалі-то це помешкання мало всі вигоди, необхідні студенту, але моє захоплення зіграло зі мною злий жарт. Із першого курсу я проявляв неабияку цікавість до всіх розкопок чи спонсорських програм із реставрації пам’яток старовини. Майже з кожної експедиції я залишав собі щось на згадку. Не мало жодного значення, що то було: старий заржавілий цвях, витягнутий із крокви в прадавньому костелі, чи вицвіла газета початку двадцятого сторіччя; розбита порцелянова чашка чи благенький поламаний мольберт із чийогось горища.
Усе, що було пронизане духом старовини, привертало мою увагу. Знахідки отримували нового господаря і кочували з ним із квартири до квартири, перетворюючи будь-яку домівку на такий собі музей старожитностей. Петро Петрович, проводячи більшість часу вдома, не розділяв захоплення свого квартиранта. Тому безперестанку натякав на депортацію.
Спочатку він гугнявив, що речі збирають у квартирі пил, а з його астмою — це доволі небезпечно. Потім він вигадав, що знахідки заряджені негативною енергією і притягують нечисту силу. А коли на нього впала нижня щелепа, що висіла над дверима замість підкови, його охопила справжня паніка. Бідолаха боявся накликати на себе прокляття і кілька днів поспіль ходив сам не свій, бурмочи під ніс якусь молитву, попри мої пояснення, що той «оберіг» виготовлений із гіпсу і є виключно бутафорією. Мені його стало шкода, і я пообіцяв, що переберуся, щойно знайду нове житло.
Переступивши поріг, я оглянув оселю і виснував, що Петро Петрович має рацію, називаючи мою кімнату «бюро знахідок». Знахідки були скрізь: висіли на стінах і дверях; лежали під ліжком, на шафі, у шафі та на поличці; стояли під стінами та вікном, словом, займали весь вільний простір. Та найбільше місця забирав старенький велосипед ризької фірми «Лейтнер» 1909 року випуску. Цей дивовижний засіб пересування я знайшов в одному з львівських двориків. Попереду на двоколісного чекали реставраційні роботи.
Я і досі не знав, що маю робити з усіма статками. Здавалося, з кожним днем їх ставало дедалі більше, а розлучитися з ними не дозволяло кредо пошуковця. Сьогодні ця колекція поповнилася ще одним артефактом. Перш ніж розпочати оглядини, я взяв зі столу «бортовий журнал», у якому вів облік усім знайденим речам, і поставив сьогоднішню дату. Навпроти неї написав: «Конверт у коробці з-під зефіру.
Личаківське кладовище.
Гробівець Ісаєвих».
Я поклав на стіл металеве пуделко — попереду був особливий ритуал налагодження комунікації з минулим. Він починався з налаштування розміреного дихання і продовжувався поверхневим оглядом об’єкта. Поступово голова звільнялася від зайвих думок, і лише тоді наставав час більш детального обстеження.
Бляшана коробка з-під зефіру мала пристойний вигляд, усі інформаційні написи на ній легко розпізнавалися. Щоправда, перша літера дещо стерлася, тому можна було подумати, що написано, наприклад «кефір». Однак назва фабрики «Красный октябрь» чітко вказувала на те, що в руках — коробка саме з-під солодощів. Цей виробник славився на цілий Радянський Союз, але в післявоєнні роки кондитерські вироби фабрики не кожен міг дістати. Попід кришкою виднілися значні подряпини, що свідчило про часте використання бляшанки. Мені відразу подумалося, що її колишнє призначення — зберігання грошей, але наразі то було лише припущення. Знизу читався тодішній «ГОСТ», номер серії, дата випуску, а також термін зберігання продукції. Ці відомості мене не цікавили, тож я врешті-решт наважився зазирнути в минуле.
Попри проведену підготовку, конверт помітно тремтів у руках — незабутнє відчуття тривоги, що лишилося після прочитаного понад півроку тому листа, розворушило в пам’яті гіркі спогади про батька. Погляд, кинутий на шухляду, де лежало його останнє послання, на мить відволік мене, та справа вимагала зосередження. Я вкотре наповнив легені повітрям, аби вгамувати хвилювання, і продовжив вивчати конверт. Пучки обслідували рельєф, що утворився на папері від надмірної вологості. На жодному боці листа не було ні поштового штемпеля, ні ймення адресата — лише цвіль, що розповзлася поверхнею. Відсутність необхідних розпізнавальних знаків дещо нівелювала мою радість від знахідки, але в конверті був лист, тож я сподівався, що мені таки перепало щось особливе.
Я дістав складений удвоє аркуш паперу, списаний уздовж і впоперек. Не маючи сил стримувати цікавість, узявся читати давнє послання.
«Ніколи не замислювалася над існуванням Господа, але материнське серце змушує звернутися саме до Нього. Мабуть, ніхто у світі не здатен зарадити моїй біді, крім Неба. Пишу з останніх сил, із надією на диво, з обіцянкою служити вірою і правдою будь-кому, хто врятує мою донечку. Очі не просихають від безперервного плачу,
