Важка весна - Борис Пахор

від’їжджали вантажівки, і сторожа стояла там, мов під склепінням підйомного моста. Вранці і ввечері вишикувані шеренги крокували через вихід на роботу, і якщо дивився на них здалеку, з якогось підвищення, то це були довгі лави апокаліптичної піхоти. Через смугастий одяг ті колони рухалися, мов течиво сірувато-синюватого болота.

«Ні, те видиво з пагорба не мало нічого спільного з цим краєвидом, але якийсь зв’язок мав же бути», — подумалось йому, і він зійшов униз сходами.

III

З новим одягом в обшарпаній валізі та наміром іти на вулицю Леонардо да Вінчі 4 травня 1945 року чоловік крокував тротуаром вже якось інакше. Люди все ще вирізняли його, коли він крокував, скажімо, авеню Клебер чи авеню Віктора Гюго; хоча він усвідомлював, що у валізі вже несе іншого себе. А можливо, ця інакшість була пов’язана з іменами Леонардо да Вінчі і Віктора Гюго, бо йому здавалося, немов відтепер його на шляху супроводжуватимуть добрі та прихильні символи.

Авеню Віктора Гюго виглядала ще тихішою, аніж інші вулиці, бо руху тут майже не було. Серед площі сидів патріарх Гюго, загорнутий у полуденну тишу й мовчанку, що облягла світ, мов на океані після великої бурі. Вулиця Леонардо да Вінчі вузька, навіть завузька, як для такого імені, і закоротка; це швидше завулок, ніж вулиця, адже праворуч уздовж неї — стіна, оповита плющем. Майже наприкінці вулиці, ліворуч — широкі ворота, що відчинялися у квадратний двір, у глибині якого виднілися дерева. Там за довгими столами сиділи сім’ї з дітьми і кремезні юнаки, що співали якусь партизанську пісню. Їхні голоси здавалися лунким, гучним шалапутством у спокійному паризькому кварталі. Справжнє життя пульсувало в них і, може, ще ритм рибалок, які веслують або ж натягають вітрило на щоглу.

— Бухенвальд? — запитав його широкогрудий блондин, коли закінчили співати.

— Один з його філіалів, — відповів він і спробував усміхнутися.

Роздали алюмінієві горнятка і тонкі, майже метрові французькі багети, і розмову за столами заглушив брязкіт ложок і виделок. За мить принесли казан із супом і котел з гарніром, і всі вишикувалися в чергу за обідом. Потім сьорбали суп, і чувся легкий стукіт ложок по алюмінію. І все було б майже так, як у затишному садочку недільного ресторану, якби не розмови про печі та про товарні поїзди для матерів із дітьми.

Зелень звисала зі стіни, і сонце осявало половину столів та наповнювало алюмінієві миски на них.

Спочатку він зайшов до кімнати, де були дерев’яні лежанки і клунки. Якийсь старий почав порпатися в маленькому наплічнику на верхній лежанці коло вікна.

— Йдемо прогулятися Парижем, — запропонував сусіда. — Сьогодні останній день.

Він залишився на самоті.

Попід стінами і коло лежанок стояли клунки та перев’язані шнуром пакети американського Червоного Хреста; ближче до вікна, під стіною, була досить велика скриня. Отже, усі від’їжджали, поверталися додому. А оскільки це була просто розумова констатація, почуттями він залишався холодним; бажав їм щасливої дороги, але сам не хотів нікуди їхати. Мії вже не було, а без Мії Трієст був для нього, як берег без сонця, як вітрильник із зламаною щоглою. Так, він мав би переживати за долю своєї рідні; відчував, що завинив перед ними, але тепер поняття батьків у нього асоціювалося з безсенсовістю людської появи на світ. Немов зник у піску слід, що з минулого невидимо пов’язував його з людською спільнотою. Його тіло відчувало такий спротив до подорожі, що думку про неї він відкинув ще до того, як вона прокинулася в ньому. Лежати. Лежати невизначений, безмежний час. І щоб був лише спокій, навіть якби був укритий, як оце зараз, пошарпаним коцом. Бо там людина повинна була навіть уві сні бути насторожі, і врешті горизонтальність означала початок остаточного визволення. Отож тепер лежання було спокоєм без прихованих небезпек, безмежною нерухомістю; кожна клітина окремо вимагала цілої вічності для себе.

До кімнати увійшла мати з синочком, висока жінка зі ще моложавим обличчям, яке виглядає років на тридцять п’ять, коли спочиле й радісне, або ж на сорок п’ять, коли зажурене й тихе. Підійшла до лежанки посеред кімнати, взяла з торби гребінь, підвела малого до вікна і сіла на скрині. Почала його розчісувати.

Він підвівся і сів. Добре було б перевдягнутися, подумав він. Спочатку треба зняти ці жахливі чоботи. Навіщо він їх узагалі взував? Можливо, давнє бажання, ще з дитячих років, мати чоботи? У Белсні, коли їх звільнили англійські війська, їх приніс до амбулаторії якийсь незнайомець. Щоб виміняти на їжу, мінештру[1] з їдальні. «Візьми мінештру, а чоботи залиш собі, — сказав йому, — навіщо мені чоботи, як мене кашель душить?» Але той знизав плечима і залишив їх на підлозі.

Тепер узув армійські черевики, які витягнув із валізки, долонями розрівняв на постелі одяг, який йому дали в Червоному Хресті. Отаким і вийшов з-за дерев’яних лежанок, і його побачила жінка.

— На першому поверсі є ванна, — сказала вона, немов хотіла допомогти йому позбутися ніяковості. А він лише думав про те, що має черевики і що він у смугастому одязі і в розшнурованих черевиках схожий на злочинця, в якого відібрали ремінь і шнурки, щоб не міг повіситися і не спробував утекти.

Ванна була вузька і сіра, вода рівномірно текла з душу. Було холодно, але він не міг рухатися швидше, бо спирався на двері, коли знімав холошу і водночас виймав ногу з черевика. Потім знову засунув її в черевик і потягнув другу штанину. І