Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
Бути Петриковою асистенткою - непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.
- Минулого року тебе не було в Університеті,- мовила я.- Ти брав академвідпустку?
- Не зовсім. Просто поїхав.
- Але ж ти навіть не захистив магістерської!
- Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.
- А де ж ти був? - спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.
- Подався до Тихого океану.
- І що там поробляв?
- А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.
- Просто сидів на вулиці та споглядав?
- Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?
На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.
- Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?
- Мешкають там гуманоїди…
- Інопланетяни?
- Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…
- Білі чи аборигени?
- Ті й ті. Аборигенів більше…
- Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.
Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…
- Щось ти не п’єш,- зронила я.
- Відпив уже своє.
- А я, з твого дозволу…
Побільше льоду в склянку, побільше лимонного соку - і сухого вермуту так, щоб укрив лід. Напій, від якого важко сп’яніти, навіть якщо багато випити: лід швидко тане й уполовину знижує градус. Напій, єдино доступний студентові на заокеанській землі, де за алкоголь правлять захмарні гроші.
Осінній вітер з Великого озера сердито дме в шибку, підпускає холоду, та у відповідь на борвієві підступи вмикається газовий обігрівач і, ревнувши, видихає в помешкання гаряче сухе повітря - таке сухе, що наелектризоване в хаті все: від гребеня для волосся до покривала на ліжку. Стріляють блакитні іскри. Сухе марево гойдається над столом.
- Міґ-ўеч,- подякував Петрик за кав’яр і за лід.- Це найкраща вечеря за все моє життя.
Підлабузнює, подумала я, та все ж до біса приємно.
- До роботи?
- До роботи.
Комп’ютер-ноутбук з письмового столу перенісся на кухонний, і Петрик умостився по ліву руч, зазираючи мені через плече у монітор, на якому снувалися слова, складаючись у речення. З роботою ми впоралися напрочуд швидко.
- Останнє питання - короткий твір,- постукав мене пальцем Петрик по плечу, коли мої пучки нері- шуче зависли над клавіатурою.- Символізм назви роману Томаса Кінга «Течуть води, зеленіють трави»[1]…
- А в чому символізм, пардон за мою темноту?
- Земельні угоди між аборигенами та Британською Короною укладалися на невизначений термін - «доки течуть води, зеленіють трави». Бачиш, ми примудрилися віддати власну землю в довічне користування…
- Петрику,- похитала я головою,- мало хто зможе у творі по-справжньому розкрити цю ідею. Це, так би мовити, не зовсім літературна проблема…
- Ти,- Петрик одразу набурмосився,- і так більшість питань сама склала, на мене не зважаючи, а тепер і цього не хочеш додати? Тоді я краще газетку почитаю.
Потягнувшись, він зняв із холодильника місцеву газету, що з минулого століття зберегла звучну назву «Бортовий журнал», хоча насправді порт на Великому озері тепер приймав щонайбільше два кораблі на рік.
На першій сторінці сьогоднішнього числа - водоспад Какабека, по-осінньому похмурий і сірий, під світлиною підпис: «ЖЕРТВА ВОДОСПАДУ». Петрик продивився замітку - і зненацька виструнчивсь у кріслі й напружено повернувся до початку тексту.
Одне око я зразу встромила в статтю - ранішні газети, котрі передплачували господарі, я зазвичай проглядала за сніданком, але сьогодні не встигла.
«Учора близько четвертої години дня в парковій зоні водоспаду Какабека двоє підлітків натрапили на тіло парубка, що зірвався в урвище, за попередніми даними, зі стежки, якою місцеві мешканці користуються всупереч неодноразовим попередженням адміністрації парку про небезпеку. Поліція розглядає як основну версію нещасного випадку, але не відкидає і можливості самогубства. Також, на жаль, поки що не можна стовідсотково виключити й версію вбивства - вмисного чи невмисного.
Як повідомила детектив Коен, котра прибула на місце пригоди, попередні висновки можна буде зробити після проведення судово-медичної експертизи. Поліції вдалося встановити особу загиблого, у кишені куртки якого знайшли студентський квиток на ім’я Романа Данильця. Поліція звертається до всіх громадян, що мають відомості про загиблого, з проханням допомогти з його остаточним упізнанням і буде вдячна за будь-яку
