Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

— Слухай… — почав Бенедикт. — Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.

Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.

— Ти… Ти зробив це… — після паузи промовив Артем.

— Я зробив це.

— Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.

— Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.

— Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього…. Вітаю тебе… — говорив друг. — Сподіваюсь, це того варте.

— Варте.

— Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.

— І ти, — промовив Бенедикт і усміхнувся. — Сподіваюсь, іще побачимось.

— Не сумніваюсь.

Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.

Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався з Артемом. Життя двох юнаків більше не перетинались. Але у серцях одне одного вони назавжди залишаться хорошими друзями.

Проте найголовнішим у цьому всьому було те, що Бенедикт Крех по-справжньому був щасливий. Уперше за довгий час.

Він поглянув на людей у вагоні і замислився про їхні долі. Тобто якими вони можуть бути. Чи є в тому вагоні ще хтось, хто так само, за власним бажанням, залишив усе?

Саме такі рядки написав Бенедикт ранком у цьому поїзді. Літери виходили кривими, бо потяг час від часу трясло. Але головне — зовсім не літери, а слова, в які вони виливаються. І сенс тих слів.

А сенс був дуже простий — хлопець був щасливий, що покинув своє місто. Що розпочне нове життя. Він житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Він знайде новий дім і насолоджуватиметься його красою скільки заманеться. А найголовніше — як заманеться.

Пані Ярина Джусь була власницею старенького пансіонату в найбіднішому районі