Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

Ви може гадаєте, я жалкую, що це так? Ні. Ані трішки! Я вважаю, що найкращі сучасні романісти – це машиністки, бухгальтери, рахівники, кур’єри, зави, помзави, робітники, робітниці, селяни. Ви спитаєте, чому? Скажете, що це пародокс? Нічого подібного. Придивіться. Вони сами будують дивовижні чудові романи, вони якнайбільше заглибилися в матеріял, вони сами герої своїх романів. Вони будують великий роман під назвою «Майбутнє».

Ви скажете тепер, це правда, але ж вони не пишуть, вони будують. Щоб бути зрозумілішим, я відповім: подивіться на самого себе, ви щодня компонуєте такі чудесні романи, що коли б їх записати, кожний з нас з великим задоволенням прочитав би їх. Що? Хіба ви в своїх мріях не подорожуєте по чудесних країнах, хіба з вами (в мріях) не трапляються найкарколомніші пригоди, хіба ви не закохуєтеся в прекрасних жінок і дужих чоловіків, хіба ви не переживаєте трагедій, комедій, що на їх позаздрив би Шекспір та клясичний Арістофан? Але все це в мріях. І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всі ми – романісти, що коли ті романи ми не будуємо, не беремо в них участи як герої, то ми їх компонуємо в мріях.

Про що мріє один із нас? Та про це, безперечно, можна написати цілу книгу. Книгу звичайно напівсатиричну, бо ви, мабуть, знаєте, що про мрії сказав Пушкін. Таку книгу можна написати навіть в авантурному пляні, бо кожний з нас ще змалку мріє про різні пригоди, в той час як ці пригоди трапляються з нами щодня, а ми їх не помічаємо.

Я знав одного такого чудака, що все своє життя мріяв про різноманітні пригоди та подорожі. Одного разу він купив собі телескоп, розмірами більший за його зріст, закохався в артистку і поїхав з нею та телескопом морем на пароплаві до Кавказу. І єдина пригода, що з ним трапилась, це те, що він повернувся назад без грошей, без телескопа і без коханки. І, нарешті, цю пригоду він сам вважав лише за щасливий випадок.

Що тепер?

За наших днів – пішов до крамниці, купив полотна, фарб, пензлів, мольберта, сів на розі двох вулиць, і малюй… Малюй пристойно, бо міліціонер забере до району.

III

Річ

Безпосередньо до оповідання ні картина, ні комісійна крамниця не стосуються. Що таке комісійна крамниця, знає кожний. Коли у кого є непотрібні йому речі, він несе їх до комісійної крамниці з тим, щоб хто-небудь інший купив їх, як дорогоцінну річ. Тут ви можете знайти різні речі, починаючи від клізми й кінчаючи діямантовою обручкою.

У великій вітрині такої крамниці, що знаходиться на людній торговій вулиці, між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення, висить картина невідомого майстра. Картина стара, фарби зблякли, потріскались, але цим вона лише виграє щодо своєї художности. Люди натовпами збиваються коло вітрини, і деякі з них називають імена відомих майстрів, але ці ймена миттю зникають у вуличному гуркоті, і лише картина висить у вітрині, як посланець у майбутнє якогось забутого і може вже померлого автора.

Картина викликає уяви.

Темний вечірній обрій палає загравою. Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина, порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетенських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, її от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці муругі крицеві скелі.

Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева й дрижить земля, її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько натрапило на другу величезну потвору. Крики розлютоваваних потвор примушують тремтіти землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну рухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров гарує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою, і ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю. Раптом все завмирає… і лишається сама картина.

Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько – потвора-переможець стоїть над забитим ворогом, і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва, переможена, друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.

Автор картини невідомий. Картина висить у великій вітрині комісійної крамниці між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення.

IV

Герой

У місті спека. Місто, одягнене в камінь, розпечене сонцем, потіє, метушиться. Вулиці димлять казанами з асфальтом, обляпують вапною і фарбами. Люди б’ють камінь на бруках, пересувають рейки, фарбують дахи і стіни будинків. Вулиці клекотять, вливаючись ріками у великі площі. Перехожі поспішають, переходячи брук, і трамваї тривожно заливаються настирливими дзвінками.

Край тротуару біля телеграфного стовпа зупинився якийсь чоловік. Він не притягає жадної уваги. Це службовець, який сьогодні не пішов на службу, може він у відпустці, а може він і безробітний. Він нервово витяг із кишені синього піджака годинника і поглянув на нього; можна було подумати, що він зараз заметушиться, побіжить, кудись поспішаючи. Але нічого подібного, він знову застиг коло стовпа, напружено слідкуючи за вулицею.

Він стояв у тому місці вулиці, де вуличний рух був найбільший. Тут щохвилини пролітали автомобілі, важко проходили автобуси і безперервно сунули трамваї.

Чоловік напружено стежив за людьми, що переходять вулицю. Люди швидко перебігали вулицю, оглядаючись, щоб не потрапити під трамвай або автобус. І коли трамвай деренчав або сурмив автобус якому-небудь легковажному перехожому, чоловік, що стояв коло стовпа, напружено, до болю стискав собі руки і хвилювався. Його вуста шепотіли:

– Ось! Ось зараз…

Якась молода жінка, тримаючи за руку маленьку, біляву дівчинку, швидко переходила брук. Дівчинка несла в руці якийсь пакуночок, і він у неї несподівано випав з рук на самому бруці. Поки жінка підіймала його,