Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Хіба не так само і з одною людиною, – думав Гай, – хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?
Повз нього пройшла якась жінка і зачепила його голим ліктем. Гай одірвався від думок і поглянув на неї, вона довго подивилася йому в очі, ніби запрошуючи до чогось, ніби навмисно дратуючи його своєю постаттю, що вся ворушилася під тонкою сукнею. Гай подивився й одвів свій погляд од неї.
Ця жінка сіла за столик проти нього і своїм необережним рухом і своїм поглядом одірвала його на деякий час од думок.
Гай ніби видерся з тиші думок і тепер, як плавець, пірнув у галас пивної, у викрики й нявкання джазбанду.
Компанії за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.
Висока постать Дмитра Гамуза ніби керувала цим анархічним зібранням, і в цьому хаосі пляшок і людей відчувалася якась закономірність, що ніби втілювалася в постать високого диригента.
Жінка, що сіла за столик проти Гая, одверто й цинічно оглядала його, ніби питаючи, скільки фунтів він важить і яку міць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, ніби всім своїм єством пересунувся в іншу площину і тепер реагував на зовнішні прояви цього оточення.
Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.
– Ви знаєте площу зі сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подібний до негра.
– Ота, що на ній стоїть готична кірха?
– Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр. Їду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.
Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!
Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.
– Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..
– Що ви написали новенького?
– Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!
– Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…
– Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!
Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.
– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.
– Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.
– А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.
З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.
Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».
Так мені приснився Пушкін.
Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.
Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддавався і всім іншим впливам галасливої пивної.
Гострі, прокислі пахощі пива мішалися з їдким духом вбиральні, що допомагала сучасним епікурейцям нищити жовте, трохи гірке питво.
Стрільці, одягнені в зелені уніформи, наївно й грубувато фліртували з жінками, витрачаючи аскетизм касарень. Кілька проституток, що сиділи за одним столиком, розташували на стільцях своє біле випещене м’ясо і, як завзяті рибалки, закинули вудки своїх поглядів у каламутні річки залі. Кожна вудка кінчалася гачком із блискучих ніг у шовкових панчохах і лакованих черевиках. Якась двонога риба мусіла клюнути на цю новітню принаду.
Вже трохи сп’янілий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосіб виплисти з цієї каламутної ріки, щоб одірватись від такого гачка, що міцно затяг його у трясовину обивательства.
Двері пивної були відчинені в ніч, в літню ніч, що блищала золотими сузір’ями, плюскала рікою й сліпучо сяяла електрикою вулиці. Вийти в двері, вийти в ніч, як виходить корабель у відкрите море, і він може стати вільним моряком, він знову зможе стати мандрівником до мети.
Безліч різноманітних плянів, один дивовижніший за другий, спадали на думку Гаєві. Безліч інсценіровок і театральних інтриг, запозичених з авантурних романів і карколомних фільмів, ввижалися йому, як втомленому плавцеві ввижається земля чарівних островів.
Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сиділа коло каси, і все напруженіше вишукував способу, який зробить його знову мандрівником до мети, як альхеміки вишукували елексир життя й чарівні секрети, що обертають скло на діямант, а звичайний морський пісок – на золото.
Гай фальсифікував дію. Фальсифікована реальність розсипалася на звичайний порошок мрій…
II
Передмова
Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.
А тепер що?
Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато
