Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Не відстає в тих переданнях та піснях від Дмитрія і вона, цариця його. Бо теж володіє чаклунством, як і муж-цар її.

«Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала, незрозуміла і відторгнута людьми і часом, — свідчить сучасний історик. — Тільки в образі чаклунки вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народові, і він одразу ж ув’язнив її навічно в Коломенській башті».

З тієї башти Коломенського кремля — восьмий, найвищий, ярус! — вона — чаклунка! — врешті-решт і випурхнула сорокою-білобокою. І теж звідтоді десь літає у небесах Росії — слідом за мужем своїм, царем і бісом, якого вона так любила, так любила...

А була вона — буцімто чарівниця, як у піснях співається (а може, й справді нею була, чарівницею?) — всього лише дівчиною з далеких від Москви Карпат, юною графинею, до того фатального (а раптом і щасливого — хто тепер достеменно скаже?) одруження з царем Русі, з Дмитрієм Івановичем, про якого й нині співають, що крильця він таки добув собі диявольські і дияволом полетів...

Це про неї, шістнадцятилітню — тоді — шістнадцятилітню! — нічим до того не вдатну дочку воєводи і нікому в прин­ципі, крім домашніх, не відому, таку собі юну панночку, хоч і з родовим титулом ясновельможна, — як шанобливо величали панів, гетьманів та їхніх дружин при звертанні до них чи в розмові про них, — так ось це про неї, але пізніше, через віки та віки писатимуть (дивуючись при цьому):

«Хто ж така ця Марина Мнішек, яка з першого погляду безтямно закохала в себе самозванця — претендента на російський престол, і так, що він заради неї готовий був від усього відмовитись? Янгольської краси жінка чи демон, перед якими не міг встояти запальний авантюрист?

Ні, Марина далеко не красуня, у ній не видно жіночої чарівливості (а як на мене, то вона якраз і володіла чарівливістю. — В. Ч.). Але зовнішність, як відомо, буває оманлива, а можливо, художник навмисне на перший план виніс у портреті не миловидність або чарівливість, а інші властивості її натури — сильну волю, загострене себелюбство, гордість. Бо як інакше пояснити, що в Марини не бракувало женихів, залицяльників-кавалерів, навіть найзнатніших? Усі вони нещадно боролися між собою за її руку і серце. Навіть доходило до дуелей. Але холодна панна залишалася байдужою, наче відчувала, що не прийшов її час, що майбутній її вибранець допоможе їй досягнути, хай і не небесного престолу, але найвищого на землі — царського, і терпляче чекала» («100 великих любовниц». — Москва: «Вече», 2002).

Між іншим, Марина одночасно потрапила і в інше московське видання, ледь чи не енциклопедичне: «100 великих авантюристов» (треба гадати, як велика авантюристка у другому випадку і такого ж розміру коханка у першому (Москва: «Вече», 2003).

І якщо вірити згаданим виданням, дочку воєводи «вела гордыня». А ще ж усім відома характеристика її, зроблена О. С. Пушкіним: Марина Мнішек (далі подається мовою оригіналу) «...была самая странная из всех хорошеньких женщин, ослепленная только одною страстью — честолюбием, но в степени энергии, бешенства, какую трудно и представить себе». (Сьогодні, у світлі відомих історичних фактів, можна засумніватися щодо «ослепленной только одной страстью — честолюбием», — як і щодо «бешенства». Олександр Сергійович, працюючи над трагедією «Борис Годунов», не побачив у ній всього лише юну дівчину. А може, він уявляв її зовсім іншою? Але хай...)

Московський уряд у своїх грамотах її обзиватиме «еретицею, богомерзкой, латынския веры люторной (?), прежних воров женою, от которой все зло Российского государства учинилось...».

Так уже і все зло Російської держави? Слава Богу, доступні вже в наші дні дані поступово починають Марину реабілітувати.

«...ім’я сандомирського воєводи Юрія Мнішека буде зустрі­чатися в них (документах Смутного часу. — В. Ч.) особливо часто. І виною всьому історія царевича Дмитрія Івановича і Марини Мнішек, яка ніколи б не відбулася без участі цього вельможі. Зовсім несподівано щедрий благодійник і захисник віри виявиться одночасно таким, що не гребує ніякими моральними перепонами, честолюбцем і серебролюбцем. Як таке могло відбутися і чому всі ці негативні якості були перенесені пізніше на зовсім непричетну до махінацій батька Марину Мнішек?» (В. Козляков).

І все ж в інших уиданнях уперто гнуть своє, традиційне:

«Марина Мнішек... ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою долю...»

А в неї, як опинилася в башті Коломенського кремля (восьмий ярус), уже не було ні життя, ні майбутнього. І це та Марина Мнішек, буцімто авантюристка, якій небеса у 26 літ, як превелику милість, послали швидку кончину.

Із книги «100 великих казней» (все того ж видавництва «Вече», Москва, 2000): «Сподіваємось, що небеса зжалилися над нею, послали (їй) швидку кончину...»

То хто ж вона насправді: жінка, у якої у 26 років зосталося лише минуле? Самбірське дитинство і рання — там же — юність? Препишне вінчання у Кракові в присутності короля Речі Посполитої у 1606 році? Тріумфальний в’їзд до столиці Московського царства? Коронація за участю Патріарха Московського? 9 днів перебування у статусі цариці московської, коли вона так і підписувалася: Марина, цариця московська? А потім — стрімка і всепоглинаюча катастрофа, що тривала аж до 1614 року, останнього року її перебування в цьому світі? Заслання, поневіряння по Русі з надією повернути собі втрачене? Загибель трьох чоловіків (з двома вінчана, двох кохала)? Страта чотирирічного сина, прозваного «ворьонком» і «выбледком»? Останнє ув’язнення у Кремлі, але не в московському, і народні передання про її чаклунство? Те минуле, що його вона згадувала, розуміючи: майбутнього у неї вже немає