Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

особи: вона жила відчуттям того, що їй бракує хлопця, цілими годинами уявляла собі, про що вона розмовлятиме з ним під час наступної зустрічі, й згадувала кожну секунду з того часу, коли вони були разом, намагаючись зрозуміти, що вона зробила правильно, а що — ні. Їй подобалося дивитись на себе як на дівчину вже досвідчену, дівчину, яка пережила і втратила велику пристрасть, дівчину, що знала, якого болю це завдає, — і тепер вона була сповнена рішучості всіма своїми силами боротися за цього хлопця, за те, щоб одружитися з ним, за те, щоб він став чоловіком її життя, від якого вона народила б дітей і з яким вони жили б у домі з видом на море. Вона розповіла про це матері, й та сказала:

— Тобі ще рано думати про це, дочко.

— Але ж ви, мамо, одружилися з моїм батьком, коли вам було тільки шістнадцять.

Мати не захотіла пояснювати дочці, що її одруження стало наслідком несподіваної вагітності, тож послалася на добре відомий аргумент, мовляв, «часи тепер інші», й закрила цю тему.

Наступного дня двоє пішли прогулятися в поле за містом. Вони трохи поговорили, й Марія запитала, чи не має він бажання вирушити в далеку подорож, але, замість відповісти, він схопив її в обійми і вліпив їй поцілунок.

Перший поцілунок у її житті! Скільки вона мріяла про цю мить! І краєвид навколо був саме для такого випадку — в небі літали чаплі, сонце хилилося до заходу, сухий сертан був гарний своєю особливою агресивною красою, десь далеко лунала музика. Марія спершу вдала, ніби чинить опір цьому натиску, але потім обняла його й кілька разів повторила те, що так часто бачила в кіно, в журналах і на телебаченні: міцно притисла свої губи до його губів, нахиляючи голову то в один бік, то в другий рухом напівритмічним, напівбезконтрольним. Відчула, що кілька разів язик хлопця доторкнувся до її зубів і пережила якесь надзвичайно солодке відчуття. Але зненацька він перестав її цілувати.

— Тобі не подобається? — запитав.

Що вона мала йому відповісти? Що подобається? Звісно, подобається! Але жінка ніколи не повинна так себе показувати, а надто перед своїм майбутнім чоловіком, інакше він потім усе життя думатиме, що вона надто легко на все погоджується. Тож вона визнала за ліпше просто промовчати.

Він знову її обняв, повторивши поцілунок, цього разу з меншим ентузіазмом. Потім відірвав свої уста від її губів, весь червоний, — і Марія зрозуміла, що припустилася якоїсь великої помилки, проте побоялася запитати, якої саме. Вона взяла його за руку, й вони пішли назад до міста, розмовляючи про щось інше, так мовби нічого й не сталося.

Того вечора, намагаючись добирати якомога літературніші слова, оскільки була переконана, що рано чи пізно хтось прочитає те, що вона написала, і не сумніваючись у тому, що сьогодні відбулося щось дуже важливе, вона занотувала у своєму щоденнику:

Коли ми зустрічаємо когось і в когось закохуємося, ми маємо таке враження, ніби весь світ радіє з нами; сьогодні я пережила щось подібне на заході сонця. А проте, коли ми припускаємося якоїсь помилки, усе летить шкереберть! І цьому не можуть зарадити ані чаплі в небі, ані далека музика, ані присмак його уст. Як може так швидко зникнути краса, яка була з тобою лише кілька хвилин тому?

Життя біжить дуже швидко; воно здатне перекинути людину з неба в пекло за кілька секунд.

Другого дня вона розговорилася з подругами. Усі бачили, як вона вийшла на прогулянку за місто зі своїм майбутнім «коханим», — зрештою, не досить мати велике кохання, а треба ще й домогтися, аби всі знали, що ти особа, яку хтось палко жадає. Подруг змагала велика цікавість довідатися, що ж відбулося, і Марія, переповнена вчорашніми спогадами, сказала, що найсолодшу мить пережила тоді, коли язик торкнувся її зубів. Одна з дівчат захихотіла.

— А ти хіба не розтулила рота?

Зненацька їй усе стало ясно — запитання принесло розчарування.

— А навіщо?

— Щоб він засунув туди язик.

— А яка різниця?

— Не знаю. Але цілуються саме так.

Приховане хихотіння, вдавана жалість у поглядах, мстиве торжество дівчат, у яких ще ніхто по-справжньому не закохувався. Марія вдала, ніби їй до цього байдужісінько, вона теж засміялася, хоча душа в неї плакала.

Нишком вона посилала прокляття на адресу кіно, яке навчило її заплющувати очі, обіймати партнера за шию, відхиляти обличчя трохи ліворуч, трохи праворуч, але яке ніколи не показувало найістотнішого, найважливішого. Вона вигадала досконале виправдання (я не хотіла відразу тобі поступитися, бо не була певна, а тепер зрозуміла, що ти чоловік усього мого життя) і стала чекати наступної нагоди.

Але побачила свого хлопця лише через три дні, на якомусь святі в міському клубі, де він тримав за руку одну з її подруг — ту саму, котра розпитувала її про те, як вона цілувалася. Марія знову вдала, ніби їй байдужісінько, витримала до самого кінця вечора, розмовляючи з дівчатами про артистів та про інших хлопців їхнього міста, вдаючи, ніби не помічає співчутливих поглядів, які вряди-годи кидала на неї котрась. Та коли прийшла додому, то відчула, що її світ обвалюється, проплакала цілу ніч, страждала протягом восьми наступних місяців і дійшла висновку, що кохання створено не для неї, а вона не створена для кохання. Відтоді вона стала міркувати про те, чи не піти їй у монастир, присвятивши решту свого життя тій любові, яка не ранить серце й не залишає на ньому болючих відбитків, — любові до Ісуса. У школі розповідали про місіонерів, які вирушали до Африки, й вона подумала, що в цьому може знайти вихід зі свого життя, такого вбогого на живі почуття. Тож вона стала будувати плани, щоб постригтися в черниці, навчилася надавати першу допомогу (адже, як розповідали її вчителі, в Африці помирає багато людей), стала приділяти значно більше уваги урокам з релігії й уявляла себе такою собі святою новітніх часів, що рятує людські життя та досліджує тропічні хащі, де живуть тигри й леви.

Але в той самий рік, коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона відкрила не лише те, що цілуватися треба з розтуленими губами, і те, що кохання є здебільшого джерелом страждань. Вона відкрила й дещо інше, а саме: мастурбацію. Це сталося майже випадково, коли вона розважалася тим, що лоскотала пальцем у себе між ногами в чеканні, коли мати повернеться додому. Вона мала звичай робити це, коли була малою дівчинкою