Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

Мале містечко переповнилося подивом і гордістю, побачивши свою вродливу дочку Марію, що прибула в товаристві чужоземця, який хотів повезти її до Європи, щоб вона стала там зіркою естради. Про це довідалися всі сусіди, а шкільні подруги запитували:

— Як це тобі вдалося?

— Мені пощастило.

Вони хотіли знати, чи так завжди буває в Ріо-де-Жанейро, бо вони надивилися телевізійних серіалів, де подібні історії траплялися часто. Марія не казала їм ні «так», ні «ні», щоб надати ваги своїй досвідченості й переконати подруг у тому, що вона особа незвичайна.

Вони пішли до неї додому, де швейцарець знову показав свої рекламні брошури, Бразилію (з літерою z), контракт, а Марія тим часом повідомила, що в неї є тепер імпресаріо й вона хоче зробити кар’єру артистки. Мати, подивившись на розміри бікіні, в яких були дівчата на фотографіях, що їх показав їй чужинець, відразу ж повернула їх йому й не стала нічого запитувати — для неї важило тільки те, щоб її дочка стала щасливою і багатою, хай навіть нещасливою — але багатою.

— Як його звуть?

— Роже.

— Рожеріо! Так звали одного з моїх двоюрідних братів!

Чужоземець усміхнувся, заплескав у долоні, й усім стало ясно, що він не зрозумів запитання. Батько зауважив, звертаючись до Марії:

— Але ж він одного віку зі мною.

Мати попросила, щоб він не перешкоджав щастю дочки. А що всі швачки багато розмовляють зі своїми клієнтами і зрештою набувають великого досвіду в питаннях шлюбу та кохання, то вона порадила дочці:

— Моя люба, ліпше бути нещасливою з чоловіком багатим, аніж щасливою з чоловіком бідним, а в тій далекій країні ти найімовірніше будеш нещасливою і багатою. Крім того, коли щось не так, ти просто сядеш на автобус і повернешся додому.

Марія, дівчина з провінції, але набагато розумніша, ніж це уявляли собі її мати або її майбутній чоловік, сказала з іронією в голосі:

— Мамо, від Європи до Бразилії автобуси не ходять. Крім того, я збираюся стати артисткою, а не шукаю заміжжя.

Мати подивилася на дочку поглядом, у якому читалася певна розгубленість:

— Якщо ти зможеш туди дістатися, то зможеш і повернутися звідти. Бути артисткою— це дуже добре, коли дівчина ще молода, але це триває, лиш поки вона зберігає вроду, а вроді настає кінець десь у тридцять років. Тому скористайся цією можливістю, зустрінь якогось порядного чоловіка, що закохається в тебе, й виходь заміж. Не варто особливо думати про кохання — я теж спочатку не кохала твого батька, але за гроші можна купити все, навіть справжнє кохання. А твій батько навіть не був багатим!

То була найгірша порада, яку можна почути від подруги, проте чудова порада матері. Через дві доби Марія вже поверталася в Ріо, але спершу вона сходила сама-одна на свою колишню службу, подала там заяву про звільнення і вислухала такі слова від хазяїна крамниці одягу:

— Я знаю, що відомий французький імпресаріо хоче забрати тебе до Парижа. Я не можу перешкодити тобі знайти своє щастя, але хочу, перед тим як ти звідси поїдеш, сказати тобі одну річ.

Він витяг із кишені медальйон на шворочці.

— Це чудодійний медальйон Богоматері Милосердя. Її храм у Парижі, отож неодмінно піди туди й попроси в неї захисту. Поглянь-но, що тут написано.

Марія побачила, що навколо Святої Діви було написано кілька слів: «О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь».

— Обов’язково промовляй цю фразу бодай раз на день. І… — він завагався, та відступати було вже пізно, — якщо одного дня ти надумаєш повернутися, то знай, що я чекатиму на тебе. На жаль, я втратив нагоду сказати тобі таку просту фразу: «Я тебе кохаю». Мабуть, тепер уже пізно це казати, але я хочу, щоб ти це знала.

Вона й сама дуже рано навчилася розуміти, що це означає — «втратити нагоду». Проте «я тебе кохаю» — була фраза, яку їй багато разів доводилося чути протягом своїх двадцяти двох років, і їй здавалося, що вона вже давно втратила для неї будь-який сенс, — бо ніколи не призводила до чогось серйозного, глибокого, що вилилося б у тривалий зв'язок. Але Марія була вдячна цьому чоловікові за такі слова, вона занотувала їх у своїй підсвідомості (ми ніколи не знаємо, що готує для нас життя, й ніколи не завадить знати, де ти зможеш знайти аварійний вихід), подарувала своєму колишньому патронові цнотливий поцілунок і поїхала, не озираючись назад.

Вони повернулися до Ріо, і майже за один день вона отримала свій паспорт (Бразилія справді змінилася, зауважив Роже, використавши для цього кілька португальських слів та безліч знаків і жестів, що їх Марія переклала як «раніше це забирало багато часу»). За допомогою Маїлсона, перекладача-охоронця-імпресаріо, вони досить швидко зробили останні приготування (накупили їй суконь, туфель, засобів макіяжу — всього того, про що могла лише мріяти така жінка, як вона). Напередодні виїзду до Європи Роже повів її до одного кабаре, подивився, як вона там танцює, й був у захваті від свого вибору — перед ним і справді була велика зірка, що прикрасить його трупу, — вродлива смуглявка з ясними очима й чорним волоссям, схожим на крила ґрауни (бразильського птаха, з яким письменники цієї країни звикли порівнювати чорне волосся). Коли нарешті швейцарське консульство видало дозвіл на працю, вони спакували валізи й наступного дня вже були в дорозі до країни шоколаду, годинників та сиру, причому Марія плекала потаємні плани закохати в себе цього чоловіка — зрештою, він не був таким уже старим, не був потворним і не був бідним. Чого ж їй іще бажати?

* * *

Марія прибула до Швейцарії геть виснажена, і ще в аеропорту її серце стислося від страху: вона виявила, що цілком залежить від чоловіка, який її супроводжував, — вона не знала цієї країни, не знала мови, не знала, що таке холод. А поведінка Роже змінювалася, мірою того як минали години; він уже не намагався бути люб’язним і приємним, і, хоча жодного разу не спробував схопити її за груди або поцілувати, його погляд зробився якимсь відсутнім і байдужим. Він оселив Марію в маленькому готелі, познайомивши її з іншою бразилійкою, молодою і сумною жінкою, яку звали Вівіан і яка взялася підготувати її до праці.

Вівіан оглянула її згори вниз, без найменших церемоній і без найменшого співчуття до дівчини, яка вперше опинилася