Одарка - Марко Вовчок

Все, було, просить:

- Тітко-серце! одчиніть віконце й двері: нехай я світу Божого побачу, нехай подивлюсь у свою сторону!

Пани порадились між собою, казали бабу привести. Прийшла старесенька бабуся, аж біла; розпиталась, подивилась та й похитала головою.

- Дитино моя нещаслива! - каже, - нехай тії добра не діждуть, що тебе, як пахучу квітку, стоптали, а твій вік уже недовгий!

Перехрестила дівчинку, заплакала та й вийшла.

Тоді звеліла пані одвезти дівчину в больницю.

- Пустіть мене, пані, - прошусь я в неї, - пригледіть за Одаркою! Я й робитиму вам щиро, що мені загадаєте, і дівчинки догледжу.

- От, - каже, - дурниця! там краще од тебе пригледять.

Не пустила.

В неділю якось вирвалась я, побігла одвідати. Увійшла, дивлюсь: лежить вона, якраз проти вікна, і вікно одчинене.

- Оце, - каже мені старенька служка, що там за недужими доходжає, - як почала ваша дівчинка просити та молити - положіть мене проти вікна та положіть, то я й мусила їй догодити.

- А що, Одарочко, - питаю, - як?

Вона подивилась на мене та й каже:

- Тітко-серце! у нас тепер вишні та черешні цвітуть, а далі й мак красуватиметься... А тато й мама?.. Нема вісток?

- Ще нема, любко, - кажу. - Я тоді зараз прибіжу до тебе. Чи не бажаєш ти чого, Одарцю?

- Ні, тіточко, нічого не бажаю, нехай тільки од вікна не женуть.

Ото так, у неділю я її одвідала, а в четвер почули ми, що вмерла. Побігла я туди: вона вже на столі. Свічечка горить, а нікого нема. І така ж вона хороша лежала, як ангелятко Боже!

Надійшла старенька служка.

- О! - каже, - попоплакала я над вашою дитиною, серце! Та така ж тиха та покірлива вона була! такої любої душі зроду-віку ще не бачила! Ввійшла я до неї вчора, вона спинається на вікно. «Ой, - кажу, - дівчинко! Що се ти робиш?» - «Пустіть, мене, - каже, - пустіть, бабусю, нехай я туди гляну востаннє... Там мій батько й мати живуть...» Та так жалісно, як пташеняточко, киличе - пустіть! Я й пустила. Піддержала її трохи; вона все дивиться пильно-пильно в сині далекості; а сльози, мов перло, сиплються мені на руки, теплі-теплі... Сонце саме заходило... Загледіла - вишня в саду цвіте: «Принесіть мені, бабусю, вишневу квіточку... принесіть, бабусенько!» Я пішла та й принесла. Вона взяла. «О, яка ж пахуча, - каже, - та свіжа! Спасибі вам, серце бабусю!» Лягла і квіточку коло себе положила. «От уже й сонечко низенько», - каже та й почала тоді згадувати батька й матір; все їх гукала, все до їх промовляла: «Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули? Матіночко! візьміть мене!.. Ой покинули ж мене, покинули саму!.. Мамо!.. Тату!.. Рідні мої та любі!..» Нехай Господь її прийме, мою голубоньку, на своє надро! Так-то вже я попоплакала на старості літях!

В п’ятницю її поховали. Як спускали домовину в яму, то все над нею білі голуби кружляли. Сонечко грало, мов розсипалось по землі золотим промінням. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться. Душа праведна переставилась!