Одарка - Марко Вовчок

- Іди хутко в двір!

Як вона просилась, як плакала іще який час перебути в батька, бо тяжко нездужала!

- Ні, - кажуть, - ми сього не сміємо. Не підеш доброхіть - силою поведемо: так звелено. Тебе ще звечора шукали нащось панночки й пані приїжджа.

- Якесь іще лихо коїться, - каже братова.

- Бодай ніхто такого не діждав! Лучче б вона була маленькою згинула! - озвався брат. - Годі, Одарко, годі плакати! годі проситись!., не помилують... та не їх і сила.

- Не сила наша, - кажуть парубки: вже й їм стало жалко. - Еге, дядьку! якби то сила!

Ми самі не свої: що то буде? Не знаємо, чи йти в двір, чи дома дожидати свого лиха. Коли так, в обідню добу, прийшла Одарка.

- Прощайте, мамо, прощайте!

Ми до неї:

- Що таке, що таке?

- Оддали мене молодим панам, - каже, - з неділі повезуть. І вас повезуть, тітко-серце; казали, нам на неділю зрядитись.

У мене й серце похолонуло. Звікувала хоч не в розкоші, та все-таки між родом, у своїй хаті; а то оддають до чужих людей, у чужу сторону, не знаю за що й про що. Гірко мені стало; облили мене дрібні сльози. А братова дякує Бога, що її Одарка не сама на чужину їде.

Наш старший панич та одружився з ляховкою і жив собі в місті, а до батька років щось з чотири не їздив: були в гніву. Лютував старий за те, що ляховку взяв; да вже як Бог дав їм дітей, старий їх простив. Почали вони наїжджать у гості й частенько. Ляховка якось обійшла старого, наче якими чарами, що й слухавсь її, і гроші їй давав... а скупий такий був - Боже!

Як вона приїхала, пані наша й панночки підговорили її, щоб випросила собі Одарку, щоб то бідну дівчинку завезти геть от пана. Ляховка як почала просити, як почала молити, - він і оддав. І ото дано нам до неділі время зібратись, а самі вперед повіялись.

Діждались неділі; зійшлась родня нас випроводжати; попрощались. Одарка востаннє вклонилась матері; а мати схопила її, скропила сльозами та тільки промовляє: «Дитино моя! дитино моя єдина!» Та так-то вже побивалась, нещаслива, що й кам’яне б серце розпалось. А дівчина наче замерла - і не плаче. Уклонилась батькові; батько благословив її: «Нехай тебе, моя доню, Мати Божа заступить!»

Привели нас у двір. Вози вже стоять запряжені. Вийшла пані з панночками, наказує вірно служити молодим панам; вийшов і він, пан.

- Рушай! - каже возниці. - Що тут говорити? Коли пани пожалуються, - каже до нас, - то знатимете в мене, як козам роги виправляють! Рушай!

Їдемо день і другий. Питаю в Одарки, чи здужає. «Здорова тіточко, тільки мені на серці важко, о, важко!» І все вона думає, все сумує: сказано, за ненькою та за батьком!

На четвертий день в’їхали в панський двір. Всі нас кругом озирають та переморгуються; ніхто не заговорить, ані привітає. Міські все люди, нещирії, глумливії.

Повели нас у покої. Вискочила пані. Мабуть, бачили ви не раз і не два тих ляховок? Всі вони прудкі, та веселі, та говіркі. І ся така ж була. Як почала вона говорити, то й за себе все сказала, і за нас одповістила. Та так-то хутко та шпарко! сама аж ізвивається перед нами. Старенька вже, а на висках кучері, в перснях блискучих, у стрічках, то ніби й молодо глядиться. Вийшов пан. Він був гарний на лиці, ставний такий і дуже гордовитий. Коли й гляне на тебе, то все одним оком, через плече. Спитав, чи нема листа од батька, і вийшов. Вибігла й дітвора на нас дивитись. Пані каже їм по-своєму: «Дайте сім хлопкам ручок поцілувати». Вони й попростягали рученята - цілуйте!

Загадали мені прясти, а Одарку посадили гаптувати. Гаптує, було, панночкам споднички або що та щовечора й несе до панії показувати. Пані часом і добра, тільки налає, якщо там негарно, а часом як розходиться, то, мов воду з лотоків, нічим не впиниш. Тоді всім лихо! Не злюбила вона нас, не так мене, як Одарку. Було, так і їсть, як іржа залізо. Ото раз: «Танцюй, Одарко! танцюй, та й годі!» Звеліла її вивести посеред покою - танцюй! Пішла танцювати, безщасна, та ніжки їй підітнулись - упала, а вони регочуться. «Удає, - кажуть, - удає!» Отаке лихо!

Дивлюсь я - тане, тане моя Одарка, як воскова свічечка. Сидить, було, цілісінький день і словечка не промовить. Чого вже пані їй не робить, як не глумиться - мовчить; тульки часом тихесенько очиці на неї зведе. А паненята, як ті п’явочки, вчеплються: «А ти дурна! а твій рід увесь дурний! ану, йди танцювати!» Штовхають її, дряпають, щипають. Вона тільки подивиться, моя голубонька! Пані аж розгнівається та каже: «Се якась кам’яна дівчина!»

Дав Господь весну. Копаємо ми, то сіємо в саду, а Одарка й за поріг не вийшла.

- Яка з неї тут робота буде, - каже пані, - нехай лучче гаптує.

Одного дня одробились, ідемо з саду, а пані й каже:

- Певно, що Одарка не гаптує: або спить, або так куняє.

- А певно, мамо, що не гаптує, - вирвалась старша панночка. - Я добре се знаю.

- Тихо, - каже пані. - Подивимось, що вона робить.

Стали вони підкрадатись... увійшли. Одарка лежить, зложила руки під голівку, бліда-бліда, тільки очі їй сяють; лежить і дивиться на нас пильно. Аж пані спинилась і нічого не сказала. Перенесла я її в комору, положила на лавці; вже вона й не піднялась.