Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль
— Авжеж, сер.
— І ви готові платити?
— Я не сумніваюся, що мій приятель Ґодфрі оплатить рахунок.
— А якщо ви його не знайдете? Що тоді?
— У такому разі його рідні, без сумніву...
— У жодному випадку, сер! — заверещав старий. — Не сподівайтесь, що я заплачу вам хоч пенні. Так і знайте, містере! Я єдиний родич цього юнака, тож заявляю, що мене все це не стосується. Якщо він розраховує на спадщину, то тільки тому, що я ніколи не кидав грошей на вітер і зараз не збираюся цього робити. Що ж стосується паперів, із якими ви так безцеремонно поводитесь, то маю сказати, що якщо вони мають якусь цінність, то ви відповісте за кожен зниклий аркуш!
— Гаразд, сер, — погодився Шерлок Голмс. — Але дозвольте спитати: чи немає у вас якихось міркувань, куди міг подітися ваш небіж?
— Ніяких міркувань! Він достатньо дорослий, аби самому піклуватися про себе. І якщо йому забракло розуму, щоб не загубитися, хай нарікає на себе. Я категорично відмовляюся брати участь у його пошуках!
— Я вас розумію, — схилив голову Голмс, але в його очах блиснув зловісний вогник. — Але ви, здається, не зовсім розумієте мене. Ґодфрі Стонтон незаможний. І якщо його викрали, то зовсім не для того, щоб заволодіти його статками. Чутки про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймс, поширилися навіть за кордоном. Тому не виключено, що вашого небожа викрали бандити, котрі сподіваються вивідати в нього план вашого будинку, ваші звички, а також дізнатися, де ви зберігаєте коштовності.
Обличчя неприємного відвідувача побіліло як крейда.
— Боже милий! Я ніколи не думав, що люди здатні на таке! Яких тільки мерзотників немає на світі! Але Ґодфрі — стійкий хлопець, він не зрадить свого дядька. Втім, я сьогодні ж увечері відвезу в банк родинне срібло. А ви, містере детектив, не шкодуйте, будь ласка, сил. Будь-що знайдіть його цілим і неушкодженим! Що ж стосується грошей... ну, скажімо, п’ять чи навіть десять фунтів... можете завжди розраховувати на мене.
Але навіть зараз, у цю мить прояснення, титулований скнара нічим не міг нам допомогти, бо майже нічого не знав про свого племінника. Єдиний ключ до таємниці, як і раніше, містився в останніх словах телеграми, за допомогою якої Голмс сподівався відшукати наступну ланку. Нарешті лорд Маунт-Джеймс забрався геть. Пішов і Овертон, аби разом із командою поговорити про халепу, що звалилася на них. Поруч із готелем була пошта, і ми зупинилися перед нею.
— Варто ризикнути, Ватсоне, — сказав Голмс. — Природно, з ордером на руках я міг би просто вимагати, щоб мені показали корінці, але до цього ще далеко. Гадаю, що вони навряд чи запам’ятали його обличчя в цій постійній метушні. Тому ризикнемо!
— Пробачте за турботу, — звернувся він через віконце до молодої дівчини, пустивши в хід усю свою чарівність. — Учора я відправив телеграму, але боюся, що зробив у ній велику помилку. Чомусь затримується відповідь — чи не забув я підписатися? Ви могли б це перевірити?
Дівчина взяла пачку корінців.
— О котрій годині ви відправили телеграму? — поцікавилася вона.
— Одразу після шостої...
— Кому?
Голмс притиснув палець до губів і озирнувся на мене.
— Вона закінчується фразою: «заради всього святого», — прошепотів він. — Будь ласка, я дуже хвилююся...
Дівчина виокремила одну з телеграм.
— Ось вона. Прізвища справді немає, — сказала вона, розгладжуючи її на столику.
— Я так і знав, — сказав Голмс. — Боже, який я ідіот! До побачення, міс, дуже вдячний вам. У мене немов гора з пліч звалилася...
Коли ми вийшли на вулицю, він засміявся, вдоволено потираючи руки.
— Ну? — спитав я.
— Усе добре, мій любий Ватсоне! У мене в запасі було сім різних способів, як підібратися до телеграми. Але найменше я очікував, що пощастить уже з першого разу.
— Про що ж ви дізналися?
— Дізнався про відправний пункт наших пошуків. Вокзал Кінґс-Крос, — сказав він візникові, котрий під’їхав до нас кебом.
— Отже, ми їдемо з Лондона?
— Атож, до Кембриджа. Все свідчить про те, що шукати слід там.
— Скажіть, будь ласка, Голмсе, — почав я, коли кеб гуркотів по Ґрейс-Інн-роуд, — ви вже здогадуєтеся, чому зник Ґодфрі Стонтон? Мені здається, що в жодній вашій справі мотиви не були настільки туманними. Ви навряд чи вірите, що його викрали, зазіхаючи на гроші його багатого дядечка.
— Зізнаюся, любий Ватсоне, що мені це справді здається малоймовірним. Я висунув таку версію, щоб трохи розворушити цього надзвичайно неприємного стариганя.
— І вам це якнайкраще вдалося. Але все ж, Голмсе, що сталося з хлопцем?
— У мене є кілька ідей. По-перше, юнак зникає напередодні важливого матчу. Факт важливий, якщо врахувати, що він — найкращий гравець команди. Це може бути простим збігом або й ні. Аматорський спорт — видовище, на якому не заведено укладати парі. І все ж їх укладають. Отже, є люди, котрим вигідно вивести Стонтона з гри. Адже трапляється, що перед перегонами зникає найкращий кінь. Це перша версія. Друга ґрунтується на тому очевидному факті, що юнак незабаром стане власником величезного маєтку, хоча зараз його статки й скромні. Тому можна припустити, що він став жертвою зграї, яка зажадає за нього великий викуп.
— Але ці версії не пояснюють телеграми...
— Слушно, Ватсоне. Телеграма поки що залишається єдиним справжнім доказом, і ми не повинні відволікатися від неї. Тому і їдемо до Кембриджа. Там дізнаємося, яку роль відіграє телеграма в цій справі. Подальший хід розслідування наразі неясний, але я буду дуже здивований, якщо до вечора все (або майже все) не з’ясується.
Уже стемніло, коли ми приїхали в старе університетське містечко. На вокзалі Голмс винайняв кеб і звелів візникові їхати до обійстя доктора Леслі Армстронґа. За кілька хвилин наш кеб зупинився біля великого будинку на жвавій вулиці. Ми увійшли в хол, і після довгого очікування нас запросили в приймальню лікаря.
Ім’я доктора Леслі Армстронґа я не знав, що досить чітко показує, наскільки далекий я був тоді від медицини. Тепер мені відомо, що він не лише один із найкращих професорів медичного факультету, але й учений із європейським ім’ям, котрий зробив значний внесок у цілий ряд наук. Навіть нічого не чувши про його вчені заслуги, а лише раз поглянувши на нього, можна було з упевненістю сказати, що він видатна людина. У медика було квадратне вольове обличчя, глибокий, зосереджений погляд з-під густих брів, масивне, як гранітна брила, підборіддя. Це був чоловік із гострим розумом і сильним характером: суворий, аскетичний, стриманий і навіть трохи вселяв острах. Він покрутив у руках візитну картку мого приятеля й непривітно поглянув на нас.
— Я чув про вас, містере Голмс, і про вашу діяльність також. І маю сказати, що не схвалюю її.
— У цьому, лікарю, ви одностайні з усіма злочинцями Англії, — спокійно відрубав мій товариш.
— Само собою зрозуміло, що, коли ваші зусилля спрямовані на викорінення злочинності, вас мають підтримувати усі свідомі члени суспільства. Хоча, наважуся сказати, офіційна влада досить компетентна у своїй справі. Але гідне
