Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль

— Але, наскільки ви могли збагнути, він цим потягом не скористався?

— На вокзалі його не бачили.

— Що ви робили далі?

— Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.

— Чому саме йому?

— Ґодфрі — сирота. Лорд Маунт-Джеймс — його близький родич, здається, дядько.

— Он як? Це надає справі нових відтінків. Адже лорд Маунт-Джеймс — один із найбагатших в Англії.

— Авжеж, Ґодфрі якось мимохідь згадував про це.

— У лорда є інші родичі?

— Ні, Ґодфрі — його єдиний спадкоємець. Старому вже близько вісімдесяти, він страждає від подагри. Подейкують, що він міг би суглобами крейдувати більярдний кий. Він жахливий скнара, ніколи не дав Ґодфрі ні шилінґа. Але з часом усе так чи інакше перейде до Ґодфрі.

— Ви отримали відповідь від лорда?

— Ні.

— Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?

— Учора ввечері він був чимось стурбований. Якщо через гроші — то, можливо, і звернувся до старого. Адже в того чималі статки. Але мені здається, що справа безнадійна. І Ґодфрі це знав, він майже ніколи не звертався до старого за допомогою.

— Ну, це незабаром з’ясується. А тепер припустімо, що він поїхав до лорда. Тоді як ви поясните появу цього незнайомця такої пізньої години, і чому вона подіяла на Ґодфрі таким чином?

— Для мене все це — цілковита загадка, — відповів Сиріл Овертон, стиснувши голову руками.

— Ну, гаразд. Маю сьогодні вільний день, тому із задоволенням займуся вашою справою, — втішив Голмс. — А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самі помітили, настільки таємниче зникнення повинно мати причину, і ця причина може затримати його на невизначений термін. А зараз підемо в готель, може, портьє згадає ще щось.

Шерлок Голмс був відомий здатністю викликати прихильність до себе навіть у боязких свідків. Разом із портьє ми заглянули в порожній номер Ґодфрі Стонтона. Портьє дуже швидко повідомив усе, що міг згадати про нічного відвідувача. Це був чоловік років п’ятдесяти, скромно одягнений, із блідим обличчям і сивою бородою. Він не нагадував ні джентльмена, ні робітника, коротше: ні те ні се. Незнайомець був дуже схвильований — портьє зауважив, як тремтіла рука, коли той простягнув йому записку. Ґодфрі Стонтон, прочитавши записку, яку приніс портьє, засунув її до кишені. Вийшовши до холу, не подав відвідувачеві руки. Вони тільки перекинулися кількома фразами (портьє розібрав лише слово «час»). Потім обоє поспішно залишили готель. На годиннику в холі було рівно пів на одинадцяту.

— Ще кілька запитань, — сказав Голмс, сідаючи на ліжко Стонтона. — Ви чергуєте вдень, чи не так?

— Атож, сер. Я працюю до одинадцятої години вечора.

— Нічний портьє, сподіваюся, нічого незвичайного не помітив?

— Ні, сер. Лише кілька людей повернулися пізно з театру. Більше ніхто не приходив.

— Ви вчора нікуди не виходили з готелю?

— Ні, сер.

— Чи були для містера Стонтона листи або телеграми?

— Авжеж, сер, телеграма.

— Он як? Це цікаво. Коли саме?

— Близько шостої.

— Де містер Стонтон її читав?

— У себе в номері.

— Ви бачили, як він її читав?

— Аякже, сер: я чекав, чи не буде відповіді.

— Ну і що?

— Він написав відповідь, сер.

— Ви віднесли її на пошту?

— Ні, він сам відніс.

— Але написав її у вашій присутності?

— Авжеж, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Коли він скінчив писати, то сказав: «Можете йти, я відправлю відповідь сам».

— Чим він писав відповідь?

— Пером, сер.

— Він узяв телеграфний бланк зі столу?

— Атож, сер. Писав на верхньому бланку.

Голмс узяв бланки і, підійшовши до вікна, ретельно оглянув верхній.

— Шкода, що він не писав олівцем, — розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стіл. — Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помічали, що букви, написані олівцем, чітко відбиваються на наступному аркуші — ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбів. Ну, а тут, на жаль, ніяких слідів немає. Це означає, що він писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’є. Ага! Ось те, що нам потрібно!

Він відірвав шматок бібули, на якій ми побачили загадкові ієрогліфи.

— Піднесіть до дзеркала! — захвилювався Сиріл Овертон.

— Не треба, — сказав Голмс. — Папір тонкий, ми побачимо текст на зворотному боці.

Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».

— Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом — у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.

— Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, — припустив я.

— Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.

Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.

— Нічого цікавого, — сказав він нарешті. — До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?

— Ні, він здоровий, як бик.

— Ви колись бачили його хворим?

— Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці...

— І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.

— Хвилинку, — почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.

— Хто ви такий, сер, і яке ви маєте право забирати папери цього джентльмена? — спитав він.

— Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.

— Он воно що! А хто вас про це просив?

— Ось цей джентльмен, колега містера Стонтона. Його направили до мене зі Скотленд-Ярду.

— Хто ви такий, сер?

— Я Сиріл Овертон.

— Отже, це ви послали мені телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши її, я першим омнібусом