Недосконалі. Метаморфоза - Ельфріде

Зовні нікого немає, наче кроки мені просто привиділися. Але інтуїтивно я вірю, що не привиділися. Там хтось був. І не просто олень, кіт або чайка, яких тут повно. Це була людина. Але вона чомусь не хотіла показуватися мені на очі. 

Інтернет, на подив, не дає мені відповіді. Він детально розповідає, як входити в інший світ, але замовчує, що там робити. Розпливчасто розповідає про те, що в руках мандрівника є вся сила і влада. Але як її знайти і застосувати? 

Доводиться шукати старим добрим методом: проб і помилок. Я намагаюся змінювати світ навколо себе, намагаюся відростити крила, а головне — знайти хоча б одну людину. Я заводжу домашню кішку, подорожую лісом, і в мене йде тиждень практики, щоб нарешті вивільнити крила зі спини. Це виявляється боляче: шкіру і хребет ніби розриває, агонія проноситься тілом. Через страждання я вчуся літати. 

Одного зору мені вже явно недостатньо, і від нового світу я хочу набагато більшого. 

Я ширяю, намагаючись знайти хоч одне Місто. У місті ж напевно повинні бути люди, вірно? Ліси змінюються полями, поля прибережними скелями, скелі океаном, а міста все немає. Те перше село — єдиний оплот можливої цивілізації, тому я раз по раз повертаюся в нього, але знову нікого не знаходжу. Камін уже не горить — стоїть холодний і покинутий, з попелом і вугіллям усередині. 

Світ, хоч і згенерований моїм розумом, дуже стабільний, і зовсім не схожий на звичайні сни. Я помічаю, що дерева в ньому ростуть поступово, а якщо якесь із них упало чи згоріло — то залишається таким і далі. Пейзажі навколо не змінюються: село точно таке, яким було в перший день, але за два тижні починає дичавіти. На каменях усе більше моху, а на стежках з'являються бур'яни. 

Коли я виходжу з трансу, світ знову занурюється в непроглядну темряву, а разом з нею приходить подвійне пригнічення. Я знову стаю слабкою, безпорадною і нікчемною. Відчуваю, що не хочу перебувати в реальності. На мене накочує паніка і злість.

В одному такому нападі я розриваю дитячу книжку, написану шрифтом Брайля, на якій мала тренуватися. Мене накриває істерика. Плачу, стискаючи текстурні сторінки. Відчуваю гарячі сльози, що стікають по щоках і падають на шию. До кімнати вбігає батько. Я не бачу виразу його обличчя, але розумію, що він у розпачі. Батько підбігає до мене, обіймає і притискає до себе, шепочучи на вухо слова розради. Він уже звик до того, що час від часу я «вибухаю», але здається, що новий світ тільки посилює ці симптоми. 

Я потроху заспокоююся. Він боязко мене відпускає, ніби боїться, що варто відійти — і істерика повернеться. Але я переконую його, що все гаразд, і перепрошую за книжку.

— Де Герда? — придушую схлипи, запитую. 

Дивно, що собака не прийшла на мій плач. 

—  Вона у дворі, із сусідкою, —  відповідає батько. 

Наша сусідка, Енні, іноді вигулює Герду: коли батько надто зайнятий, а я надто занурена в себе. 

Киваю. 

—  Дякую, тату. Іди. Мені вже краще. 

Батько втішно гладить мене по волоссю і йде. 

Щоб точно не впасти в апатію знову, я починаю читати мантру, занурюючись в інший світ:

—  Хай коло часу замкнеться в мені,
В безмежний простір я йду у тиші.
Стихії кличуть, відчиняючи шлях,
Немає більше страху на плечах.
Злиття з вічним — це мій новий день,
Відкриті брами безмежних ідей.