Ґлорія Cкотт - Артур Конан Дойль
«І як же вона вибухнула?» — з нетерпінням у голосі спитав я.
«Дуже просто. На листі, який мій батько отримав учора ввечері, був штамп Фордінґбриджа. Батько прочитав його, схопився за голову й заметушився кімнатою, як скажений. Коли я нарешті вклав його на дивані, його рот та очі були перекошені — з ним трапився удар. За першим викликом прийшов доктор Форд. Ми перенесли батька на ліжко. Потім його всього паралізувало, свідомість до нього більше не повертається, і боюся, що ми не застанемо його серед живих».
«Який жах! — вигукнув я. — Що ж могло бути в цьому фатальному листі?»
«Нічого особливого. Усе це незбагненно. Лист безглуздий і позбавлений сенсу... Ах, Боже милий, цього я й боявся!»
Якраз у цю мить ми обігнули алею. У тьмяніючому сонячному світлі було видно, що всі фіранки в будинку опущені. Коли ми під’їхали до будинку, обличчя мого приятеля спотворилося від душевного болю. З будинку вийшов якийсь чоловік у чорному.
«Коли це сталося, лікарю?» — спитав Тревор.
«Майже одразу ж після вашого від’їзду».
«Він приходив до тями?»
«На одну мить, перед самим кінцем».
«Щось просив мені передати?»
«Тільки одне: папери лежать у потаємному відділенні японської шафки».
Мій товариш разом із медиком зайшов до покою померлого, а я залишився в кабінеті. Я подумки перебирав усі події, що сталися дотепер. Здається, ніколи в житті я не був такий пригнічений, як зараз... Ким раніше був Тревор? Боксером, шукачем пригод, чи скарбів? І як він опинився в лабетах цього моряка з недобрим обличчям? Чому втратив свідомість при одній лише згадці про напівстерті ініціали на руці й чому цей лист із Фордінґбриджу став причиною його смерті?
Потім я згадав, що Фордінґбридж розташований у Гемпширі й що містер Беддоуз, до котрого моряк подався відразу ж від Тревора й котрого він, мабуть, також шантажував, жив у Гемпширі. Отже, лист міг бути або від Гадсона, котрий погрожував, що видасть якусь таємницю, або від Беддоуза, котрий застерігав свого колишнього спільника, що над ним нависла загроза викриття. Здавалося б, усе ясно. Але чи міг лист бути таким тривіальним і безглуздим, як охарактеризував його син? Можливо, він неправильно його витлумачив. Якщо так, то, цілком імовірно, це вибагливий шифр: пишете про одне, а мається на увазі зовсім інше. Я вирішив ознайомитися з цим посланням. Був упевнений, що якщо в ньому є прихований сенс, то мені вдасться його розгадати.
Я довго роздумував. Нарешті заплакана служниця принесла лампу, а слідом за нею увійшов мій приятель, блідий, але спокійний, тримаючи в руках ті самі документи, які зараз лежать у мене на колінах. Він сів навпроти мене, підсунув лампу до краю столу та простягнув мені коротку записку, як бачите, написану поспіхом на клаптику сірого паперу.
«З дичиною справу, гадаю, уже скінчено. Директор підприємства Гадсон, за інформацією, розповів про мухобійку все. Фазанових курочок стережіться».
Мушу зауважити, що коли я вперше прочитав цього листа, на моєму обличчі застигло таке ж нерозуміння, як зараз на вашому. Потім я уважно перечитав його ще раз.
Як я й передбачав, зміст листа був прихований у загадковому наборі слів. Можливо, він ховається саме в «мухобойці» або у «фазанових курочках»? Але таке тлумачення довільне й навряд чи до чогось призвело б. І все ж я схилявся до думки, що вся справа — у порядку слів. Прізвище Гадсон начебто вказувало на те, що, як я й припускав, він є головною дійовою особою, а лист швидше за все — від Беддоуза. Я спробував прочитати його з кінця, але поєднання слів «стережіться курочок фазанових» мене не надихнуло. Тоді вирішив переставити передні слова, але ні з «дичиною», ні «з» також нічого путнього не вийшло. Раптом ключ до загадки втрапив мені в руки.
Я виявив, що якщо взяти кожне третє слово, то разом вони й складуть той самий лист, що довів старого Тревора до такого відчаю. Лист виявився коротким, виразним, і тепер, коли я прочитав його моєму товаришу, у ньому явно прозвучала загроза:
«Справу скінчено. Гадсон розповів усе. Стережіться».
Віктор Тревор тремтячими руками затулив обличчя.
«Мабуть, ви маєте рацію, — зауважив він. — Але гірше за смерть — безчестя! А до чого ж тут «директор підприємства» і «фазанові курочки»?»
«До змісту записки вони нічого не додають, але якщо в нас із вами не виявиться інших засобів, щоб викрити адресанта, вони можуть мати велике значення. Дивіться, що він пише: «Справу... скінчено...» і так далі. Розташувавши шифр, йому потрібно було заповнити порожні місця будь-якими двома словами. Природно, він брав перше-ліпше. Можете бути впевнені, що він мисливець або займається розведенням домашньої птиці. Ви щось знаєте про цього Беддоуза?»
«Коли ви заговорили про нього, я згадав, що мій нещасний батечко щоосені отримував від нього запрошення на лови в його заказниках», — відповів мій приятель.
«У такому разі не підлягає сумніву, що це записка від Беддоуза, — докинув я. — Залишається з’ясувати, як морякові Гадсону вдавалося тримати в страху таких заможних і поважних людей».
«На жаль, Голмсе! Боюся, що їх усіх пов’язували злочин і ганьба! — вигукнув мій товариш. — Але від вас я таємниць не маю. Ось сповідь, написана моїм батьком, коли він дізнався, що над ним нависла небезпека. Як мені лікар і казав, я знайшов її в японській шафці. Прочитайте самі, у мене для цього забракне душевних сил і відваги».
Ось ця сповідь, Ватсоне. Зараз я вам її прочитаю, так само як тієї ночі, у старому кабінеті, прочитав йому. Бачите? Вона написана на звороті документа, названого «Деякі подробиці рейсу «Ґлорії Скотт», яка відчалила з Фалмута 8 жовтня 1855-го і розбилася 6 листопада під 15˚20˝ північної широти і 25˚14˝ західної довготи». Написана сповідь у формі листа і містить у собі таке:
«Мій шанобливий, любий сину! Загроза безчестя затьмарила останні роки мого життя. З усією відвертістю можу сказати, що не страх перед законом, не втрата становища, яке я тут собі створив, не моє падіння в очах усіх, хто мене знав, надриває мені душу. Мене непокоїть думка, що ти мене любиш, та тобі доведеться мене соромитися. Досі я міг сподіватися, що в тебе немає причин зневажати мене. Але якщо удар, якого я чекаю будь-якої миті, усе ж завдадуть, то я хочу, щоб ти дізнався все безпосередньо від мене й зміг судити, наскільки я винен. Якщо ж усе буде добре, якщо милосердний Господь цього не дозволить, заклинаю тебе всім святим, пам’яттю твоєю улюбленої матері та нашої взаємної прихильності: коли цей лист потрапить у твої руки, кинь його у вогонь і ніколи навіть не згадуй про нього. Якщо ж ти колись прочитаєш ці рядки, то це означатиме, що мене викрили і я переселився деінде, найімовірніше (ти ж знаєш: серце у мене не дуже), у кращий світ. І в тому, і в іншому разі заборона знімається. Усе, про що я тут пишу, повідомляю з повною відвертістю, адже сподіваюся на твою поблажливість.
Моє прізвище, милий хлопчику, не Тревор. Раніше мене звали Джеймс Армітедж. Тепер ти розумієш, як мене вразило відкриття, зроблене
