Теплі історії про дива, коханих і рідних - Колектив авторів

донизу й сіла в плюшевий фотель у вітальні. Вона ще довго перечитувала листи Йоганна до Марти, хоч і незнайомою мовою, та знала, там ішлося про любов. Потім вона відчистила потьмянілі від часу обручки й замінила засохлі квіти у вазі на свіжий, духмяний букет. Прочинила вікна, відкрила двері на терасу, стерла зі столу пил — і будинок ожив.

Пізно ввечері Соломія, вкрившись пледом, сиділа на терасі, з вітальні линули звуки музики, а терпкувате вино в пузатому келиху смакувало по-особливому. Вона відчувала цей дім і подумки подякувала бабусі Марті за нього, і раптом, на якусь мить, їй здалося, що усміхнена бабуся пройшла вітальнею у своєму накрохмаленому фартушку й прошепотіла: «Я знала, що ти пам’ятатимеш…».

Ярина Дейнека
Сирник

Вечір дуже теплий і ніжний. Крізь відчинене в кухні вікно знадвору чується мукання корови й долинають міцні пахощі матіол. Бабуся Орися метушиться коло печі, щось тихенько наспівує. Настрій має особливий — такий, який буває, коли пече чоловікові сирник. Очі горять любов’ю, і їй так хочеться встигнути до приходу Романа. Вона старається щиро й зосереджено, її рухи вправні й упевнені, аж мимоволі здається, що сирник вийде не просто смачним, а якимось чарівним.

Невдовзі заходить до хати дідусь Роман і ще з порога гукає:

— Агов, Орисю! Знову чаклуєш?

І, вже зайшовши до кухні, додає:

— Все зробив, як ти сказала: курей закрив, корову загнав, кролів нагодував. Чи ж я не молодець? Давай уже свого смаколика!

— Молодець-молодець, — усміхається бабуся Орися і наливає в розмальовані кухлі теплого ще молока. Зніяковіло відрізає шматочок сирника і кладе чоловікові на тарілку.

Дідусь Роман ледь усміхається й починає їсти.

— Ох, жінко! Це ж як мене Всевишній любить, що тобою нагородив. Життя прожив і всього набачився, але твоєму сирнику з яблуками рівних не було й не буде.

— Та ж із любов’ю пекла, старалася… — відповідає бабуся Орися й повертається до Романа спиною, вдаючи, ніби щось шукає. А сама непомітно змахує зі щоки непрохану сльозу.

У свої сім десятків років сьогодні вперше відчула старість, бо вперше за їхнє з Романом довге й щасливе подружнє життя сирник для нього вийшов підгорілий. А він, як завжди, сказав, що кращого й бути не може. У той момент була особливо вдячна Романові за любов.

НАЙРІДНІШІ НА СВІТІ

Святослав Черній
Її звуть Софія

Сон — це життя в житті. У дитинстві в мене були періоди, коли любив жити у снах більше, ніж на яву. Мені навіть здавалося, що я такий собі власник телеканалу сновидінь і сам можу складати для себе телепрограму на ніч. Адже дуже часто бувало, що мені снилося саме те, чого хотів. Усі духовні й тілесні переживання, котрих я не міг здобути чи хотів позбавитися в реальності, компенсувались у снах. Вони були гармонійнішими за дійсність і вперто тішили різноманіттям позитивних відчуттів. А ще сни допомагають поспілкуватися з тими, кого вже з нами немає, іноді вони навіть дозволяють торкнутися тих людей.

Скажімо, бабуся.

У свої двадцять я вже більше десяти років не вживаю у своєму лексиконі слово «бабуся», звертаючись до когось. Узагалі, дивно вимовляти це слово, коли доводиться говорити фразу: «У мене немає бабусі», і неприємно чути у відповідь: «Ой, вибач». У такі моменти хочеться щемливо затупати ногами й вимагати, вимагати, наче мала дитина біля магазину іграшок. Тільки замість слова «купіть» вживати «поверніть». «Поверніть мені бабусю!.. Хочу бабусю!..» — із залитою слізьми мармизою тягнути маму за руку до того магазину, з надією, що це подіє.

Зараз не можу спілкуватися з бабусею, але досі маю в цьому велику потребу, мабуть, ще більшу, ніж у дитинстві. Особливо коли роблю щось нове. От коли, скажімо, вчуся готувати. Мені показують, як місити тісто, — і вже тоді згадую, що вже місив, із бабусею, і вона мене, ще п’ятирічного, навчала. Чи на Різдво терти мак для куті. Уперше я тер мак саме з бабусею. А шити на швейній машинці? Хоч мої робочі години за нею прирівнюються до нуля, але я був першокласним бабусиним асистентом, коли вона строчила.

Бабуся ще у мої дев’ять надала шалений спектр професійних компетенцій, однак не встигла зі мною їх довести до пристойного рівня, лишень заклала базу. І от, у дев’ять із половиною, у мене з’явилася мрія: ще хоча б раз побачити бабусю. У чотирнадцять, через підлітковий максималізм, у мене визріла впевненість, що всі мрії здійснюються. А в п’ятнадцять я переконався, що це правда.

Я дуже тісно потоваришував із чудесним сивим і мудрим дядечком на ймення Сон, бо настав час екзаменів, я дуже втомлювався і багато-багато спав. І, мабуть, завдяки цьому товариському зближенню дядечко Сон таки здійснив мою мрію — улаштував зустріч із бабусею. Не знаю, чому не раніше. Більше п’яти років бабуся мені не снилася жодного разу… А тут у нас із нею з’явився цілий «сонний день», який тривав певно не більше хвилини, та за емоційною силою спогадів гріє мене вже майже п’ять наступних років.

Я б і досі тупав ногами, плакав і кричав: «Поверніть бабусю!» — але тепер кожної ночі лягаю спати з надією знову посидіти з нею за швейною машинкою й подивитись, як вона робить викройку. Хоча б уві сні…

Ірина Озарко
Пампушки з варенням