Теплі історії про дива, коханих і рідних - Колектив авторів

Зранку я розгорнула свої фотоальбоми з юнацьких часів. У мене були різні фото — з усмішками і без. А ще були світлини друзів. Вони завжди всміхалися. І я подумала, що друзі мене люблять, бо ж поряд зі мною всміхаються. У моїх записниках містилися різні записи — ліричні й ділові, сумні й веселі. А ще там причаїлися не мої записи, а коханого, які він робив, коли я не бачила. Згодом, коли я розгортала записник, аби подивитися, що там у мене заплановано на завтра, то несподівано натрапляла на слова, написані його рукою: «Ти моя Квіточка, я хочу оберігати тебе від вітру», «Моє Сонечко, я зберігаю у своєму серці твої промінчики», або ж «Моя Радосте, ти надихаєш мене щодня», чи «Мій Янголе, коли пролітатимеш над моїм домом — скинь пір’їнку». Я аж тепер помітила, як багато цих милих записів. Якби захотіла викласти їх усі отут, то це оповідання, не знаю, чи мало б кінець. Таки не мало би, бо я ж знала, що в моїх блокнотах з’являтимуться нові й нові такі записи, тож доповнювати це оповідання треба було би протягом усього життя. Я зрозуміла, чому всміхалася троянда тієї ночі, коли зазирала в мої записники, — бо ж я сама оце сиджу за-раз і всміхаюсь.

Погляд упав на звичні для мого інтер’єру фігурки, скриньки, кульки, мальовані горнята. Кожна з цих речей мала свою історію, й жодна з них не була сумною. Але деколи я про ці історії забувала, саме тоді, коли хотілося посумувати. Ніби ненавмисне, бо ж завжди знаходився привід, але надто самовіддано те сумування виглядало, оскільки в ті миті я не переглядала приємних фото, не перечитувала милих записів у нотатнику, вперто не бачила сувенірних цяцьок із радісними історіями на своїх полицях. Я дуже серйозно сумувала. Далі в цьому оповіданні я мала б написати, чому саме я іноді вдавалася до суму, але прийшов коханий, і я не встигла дописати абзацу. А наступного дня мені було цікавіше розпочати новий.

Я погоджуюся, що в житті не буває безмежної радості. Одного дня моя гостя занедужала, і так сильно, що мені здавалося, наче бачу її востаннє. «Не сумуй, я подарую тобі іншу», — сказав коханий, але мені не хотілося розлучатися з цією квіткою, яка мене так багато навчила. Я взяла великий горщик із землею і встромила у нього стебло троянди. Так, деякий час вона спатиме, і настільки міцно, що, можливо, їй навіть не снитимуться сни. Але мине час — і вона прокинеться, знову така ж радісна, і ми ще поговоримо.

Коханий дотримав слова й привів мені ще одну гостю — біло-рожеву троянду. Ми були раді зустрічі. Тепер у мене є ще одна подруга, а у сплячої красуні троянди — сестра. Я дістала фотоальбом, аби показати коханому, і раптом побачила, що світлини, які були без усмішок, тепер хочуть усміхатися.

Сонце поволі котиться за високу чорну браму, люди в білому метушаться, хто сміється, а хто сумує стиха. Сьогодні День Святого Валентина, 14 лютого, свято шоколаду й любові.

Молода білявка з білосніжним, навіть блідим, лицем, зачесаним волоссям у кінський хвіст і трохи кирпатим носиком сидить на краєчку лікарняного ліжка. (Це одна з тих, хто сумує, дивлячись у вікно.) Так уже сталося, що важка застуда охопила дівчину в самий розпал свята. Сонце вже майже сховалося за брамою приміської елітної лікарні № 321, а Марія схилила голову й ворушить губами — певно, щось нашіптує. Якщо добре придивитися, можна помітити блакитні зернятка розарію в її руках. Вона молиться. Невідомо, про що просила вона в той момент, але точно в Того, Хто вислухає, Хто сьогодні разом із нею. Тільки шоколаду не може спустити з неба.

Марія звикла до цієї традиції ще з дитинства, коли старший брат дарував целофановий мішечок, перев’язаний барвистою стрічкою, і бажав багато-багато світлої любові в серці. Там було безліч різноманітних цукерок, без обгорток, але з горішками та родзинками. Згодом цей звичай наслідував Андре, хлопець з італійської набережної, з яким пов’язано вже більше трьох років життя. Чули, що любов живе три роки, та обоє надто вперті, щоби вірити. Ось святкуватимуть ювілей за ювілеєм, дякуватимуть Богу й стиха сміятимуться з книжки Бегбедера.

Сьогодні їхнє третє святкування Дня закоханих. Воно було б обов’язково теплим і затишним, як завжди, якби Марія не потрапила до лікарні, а коханий не поїхав у відрядження. Здавалося б, нічого страшного, однак люди завжди сумують і лякаються змін у традиціях. Це вносить у життя певну незахищеність, хиткість, руйнує рівновагу. І зараз, як маленька дівчинка, тримаючи в руках символ віри — мостик між небом, — плаче, що не засне.

Сонце вже повністю сховалося за браму лікарні, турботлива медсестра розстелила ліжко, а до нового дня залишалося лише півгодини. «Сьогодні не так, як завжди», — майнуло десь усередині. Раптом пронизлива мелодія мобільного телефону розрізала тишу на тисячі барвистих стрічок. Серце затріпотіло швидше. «Привіт, Маріє. Я вітаю тебе і люблю. Сідаю на потяг додому. Нехай янгол охороняє твій сон. А ще я маю для тебе подарунок». Андре мав дивну звичку — випалювати найважливіше дуже швидко, не даючи вставити жодного слова. Ось і тепер. Але від голосу та майже відновлення порядку, як завжди, по тілу розлилася ніжність.

У двері постукали:

— Пані, вам передали ось цей мішечок. За ароматом там шоколад.

Двоє, хлопець і дівчина, сиділи на березі моря й дивилися на захід сонця. Єва втомлено перебирала тонкими пальцями маленькі мушлі, порпалася в теплому, зігрітому за цілий день, піску. Адам спостерігав — то за нею, то за сонцем. І обережно милувався обома.

— Сьогодні в дитбудинку один хлопчик, Іванко, дуже плакав і кликав маму.