Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

І думки про зниклу Ріну перестали відблискувати чорним трагізмом. Напевно, вона перебралася до «брата» Колі або ще до когось. Почастувала чергового хлопця коньяком і переїхала до нього. Дівиця ще та, з привітом. Натякала на його розпусність, кепкувала з його канапи, а сама ж на ній спала і не скаржилася.

Щось ще раптом невиразне згадалося, пов’язане з нею і з канапою. Якісь її слова, одні з останніх, які Олег чув.

Бісмарк напружився, прокрутив у пам’яті той останній день, коли з нею спілкувався. Точніше — ніч, яка його змусила здригнутися і злякатися, що вона раптом візьме і просто так йому в очі скаже: «Олежику, я чекаю дитину!» Згадався мимовільний доторк до її вологих грудей. А потім — ранок, його вбивчий настрій, очікування найгіршого. Швидкі розлючені кроки вулицею і її кроки поруч, дрібні, поквапливі. Дорога до каварні, яку він особливо й не любив. І розмова. Розмова, що завершилась для нього новим поняттям — «хибне материнство». Чому він так легко їй повірив і заспокоївся? І навіть зрадів обіцяному обіду? Тому, що він лох! Ну або майже лох! Олег вирішив ставлення до себе пом’якшити. Зітхнув.

І тут з пам’яті долинув її голос, який пролунав уже у підвалі каварні, перед тим, як вони вийшли на Велику Житомирську.

«У мене трохи роботи, документи... Вони вдома під канапою. На кілька годин. А потім, якщо хочеш, я обід зготую», — сказала вона, і на цьому вони розійшлися. Так, це були останні її слова.

— Документи під канапою? — повторив пошепки Олег.

Торкнувшись чолом підлоги, він зрозумів, що при такому сірому освітленні нічого під канапою не розгледить. Ввімкнув ліхтарик на мобільнику і знову припав до паркету. Простягнув під канапу руку, схопив за край чорну шкіряну торбинку, потягнув на себе.

Разом з торбинкою вилетіла хмара пилу, і він чхнув. У торбинці лежала товста пластикова папка, щільно заповнена паперами, і картонна коробка, у якій щось стукало зі звуком дерев’яних дитячих кубиків.

З дивною здобиччю він повернувся на кухню. Коробка його зацікавила більше, ніж папка, і він почав з неї. Всередині лежало півтора десятка різних штампів, печаток і «датерів». Олег покрутив у руці один зі штампів, синю пластикову конструкцію з отвором знизу. Якщо її поставити на аркуш паперу і натиснути, на папері віддрукується штамп.

Він знайшов конверт від рахунку за квартиру і приклався до нього штампом.

«ТОВ “Блакитний обрій” Ідентифікаційний код...»

Бісмарк гмукнув. Цікавість почала його покидати. «Чорна бухгалтерія» окремо від Ріни його не цікавила. Але все ж він ляснув поруч з першою печаткою ще одну, потім ще одну і ще одну. Просто так, знічев’я. Невідомі йому назви товариств з обмеженою відповідальністю заповнювали довгий конверт. Залишалося місце ще для однієї печатки, але в коробці лежало їх не менше п’яти, яких він ще не випробував. Олег узяв навмання найменшу, кишенькову. Викрутив її з корпусу, схожого на шайбу, приклався до вільного місця на конверті — і обімлів: «Громадська організація “Інститут-архів”».

З акуратного синього відбитку зі знайомою назвою Олегів погляд перескочив на пластикову папку. Тепер вона здалася йому привабливішою. Якщо там усередині є документи, скріплені цими печатками, то у Бісмарка з’явиться шанс дізнатися трошки більше про загадкову громадську організацію, засновником якої став Клейнод-молодший.

— Ти дійсно лох, тебе обійшли! — знущально раптом прозвучала в мозку несподівана думка.

Бісмарк її відігнав. Струснув головою, підсуваючи до себе папку.

«Якщо кого і обійшли, то це не мене, а Адіка! — подумав він. — Це він — лох. І тому перстень у мене, а не у нього. Хоча золоте руків’я кинджала у нього. І золота фляжечка у нього, — продовжила перепалку інша думка, що виразно стала на бік першої, тої, що обізвала його лохом. — І це він дає тобі вказівки: де копати, кого шукати. Це він тебе вивів на Польського і на Клейнодів. Це ти виконуєш його накази, навіть не розуміючи кінцевої мети.

— Почекай, — зупинив цю нахабну думку Олег. — Ну так, я чогось не розумію, але я, здається, на правильному шляху. Печатки у Ріни в коробці тому, що вона — чорний бухгалтер, і їй все одно, чию чорну бухгалтерію вести. ГО «Інститут-архів» — це якась афера, Клейнода взяли в засновники, бо він старий, самотній і недалекий. Якщо з ним щось трапиться, його ніхто шукати не буде. Так що все це — чистий збіг обставин, нічого більше».

Олег розгорнув папку і знову завмер.

«А може, не збіг?» — подумав він і потер пальцями скроні, відчуваючи, як думкам у голові стає тісно.

І тут дуже вчасно озвався мобільник. На екрані висвітився незнайомий номер. Повагавшись, Олег підніс телефон до вуха.

— Олежику, привіт! — пролунав знайомий тремтячий голос. — Це Клейнод, ви у мене днями були. У мене проблеми. Ви можете приїхати?

— Так, звичайно! — відповів Бісмарк. — Просто зараз?

— Так-так, просто зараз!

Розділ 24

Краків, червень 1941. Олесь Курилас, побачивши її, втрачає дар мови

Варшаву німці ненавиділи за те, що вона була гніздом польського опору і від давнини брала жваву участь у всіх польських повстаннях. Тому столицею генерал-губернаторства зробили Краків, де на Вавелі Ганс Франк мав свою резиденцію. У Кракові отримала осідок й українська еміграція, яка втекла сюди від росіян, організувала газети, часописи й видавництво. Тут опинилася добра значна частина українського Львова, та й не лише Львова, а й Праги, Варшави і Берліна. Вечорами вся ця еміграція збиралася по каварнях і рестораціях і будувала Україну. Будувала з нічого, з мрій і фантазій, зі снів і передбачень. Усі жили в передчутті чогось нового і свіжого, готуючись до війни і вже маючи навіть сформований український уряд. Залишалося тільки увійти за німецькою армією на рідну землю і перейняти владу. Якщо, звісно, німці дозволять. Але про це не думалося, віра окриляла людей.

Олесь улаштувався до редакції «Краківських Вістей», малюючи для кожного числа чи то карикатуру чи то щось героїчне: наприклад, німецьких вояків, які йдуть в атаку, одухотворений портрет фюрера, а то й що-небудь ліричне — вродливу дівчину з букетиком квітів, яка замріяно дивиться в світлу даль. Образ дівчини змінювався залежно від того, яку саме країну поглинув Гітлер. Тієї платні, що він отримував, йому вистачало на їжу й дрібні витрати, на щастя, помешкання оплатила редакція. На ту пору в Кракові можна було знайти багато вигідних помешкань, які залишили євреї, тікаючи до Союзу. Можна було також придбати багато чого такого, що позникало з крамниць, спекуляція розквітла пишним цвітом. Панотець, який ще недавно на проповідях засуджував алкоголь, тепер торгував горілкою, а відомий полум’яний мораліст захопився жіночою білизною.

І ось настав той день, якого Олесь уже не забуде ніколи. Властиво, не день, а вечір, коли він уперше побачив її, ту дівчину, і не міг відвести від неї зачудованих очей, бо щось приковувало його увагу, тягнуло до неї так, мовби вони зналися з нею од віку. Він ледве стримав себе, щоб не підійти і не промовити: «Сервус! Як давно ми з тобою не бачилися! Як