Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Ні, уже при німцях я виміняв на базарі костюм і черевики за пачку сигарет і буханець хліба, які заробив у німецьких солдатів, миючи їм машини.

— Коли це було?

— Місяців два тому,— відповів я, а сам подумав: «Навіщо йому це потрібно?»

Краус дістав із картонної коробки вузол і поклав його на стіл. Я одразу здогадався, що то був мій одяг. Зверху лежав списаний аркуш паперу,— очевидно, висновки експертизи.

— А чого ж це в Ростові до одягу пришивають ярлики, а на черевиках ставлять штемпелі польських фабрик? — тріумфуючи, спитав слідчий і поклав переді мною відпоротий од костюма ярлик і вирізані з черевиків шматочки підкладки, на яких стояли штемпелі польської взуттєвої фабрики, либонь, ще з довоєнних часів.

Мій благодійник Стасик Бжозовський, котрий перед нашою втечею з шахти «Гогенцоллернгрубе» роздобув на чорному ринку в Бойтені костюм і черевики польського виробництва, певна річ, не міг передбачити, яку фатальну роль відіграють кляті ярлики і штемпелі. Не міг цього передбачити і я, бо тоді було не до ярликів.

Мене наче хто приском обсипав, а бідолашне серце тенькнуло й кудись провалилося.

— Костюм і черевики дали мені поляки, коли я просив у них хліба, бо мій одяг зовсім подерся,—сказав я перше, що спало на думку.

— Ага, виходить, ти зустрів щедрих поляків. Ну що ж, розкажи, де, коли і за яких обставин ти зустрів цих доброчинців? — глузуючи з мого невдалого експромту, просичав Краус, а сам вийняв сірники і для чогось почав акуратно застругувати їх лезом маленького складаного ножичка. Раптом він із незвичайною спритністю схопив мене за палець і загнав під ніготь гостро заструганого сірника. Від страшного болю я аж скрутився весь і заволав.

— Хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? — люто закричав Краус, не звертаючи жодної уваги на мої сльози.

— Ніхто мене не посилав, я випадково потрапив туди вночі, заблукавши в лісі,— сказав я плачучи.

Від різкого удару в перенісся в мене потемніло в очах. У цей час Краус загнав під другий ніготь ще одного сірника. Я завив від болю і знепритомнів.

Хоч як це дивно, але опритомнів я від нового страшного болю. Це Краус загнав мені під ніготь третього сірника. Інстинктивно я шарпнувся, щоб якось повитягати з-під нігтів сірники, та це було неможливо: здоровило гестапівець, котрий на допиті виконував роль асистента, міцно тримав мене за руки. Хватка в нього була залізна, і я не міг навіть поворухнутись. Краус сидів переді мною, і хоча його коліна торкалися моїх, а своїми черевиками він наступив мені на ноги, чомусь здавалося, що я бачу його далеко-далеко в якомусь тумані. Чув тільки люте сичання:

— Хто і для чого послав тебе на об’єкт?

У цю мить перед очима постав образ закатованого комісара Червоної Армії. Його незвичайна мужність і презирство до гестапівців, здавалося, вдихнули в мене нові сили. Я затявся і стояв на своєму. Нелюд загнав мені під нігті четвертого сірника, за ним п’ятого, шостого, сьомого... Асистент заходився місити мене кулаками, а потім поволік у камеру тортур. На гойдалці висів мертвий комісар. Та я вже був байдужий до всього. Залишилося одне бажання: скоріше померти.

Мене кинули на стіл, пристебнули ременями і почали шмагати канчуками. Було таке відчуття, наче хтось розпеченими щипцями рве на шматки моє тіло... Опритомнів я на прохолодній цементній підлозі камери. Спробував поворухнутися — страшний біль прохромив усе тіло. Пальці на руках розпухли і горять вогнем. Голова налита свинцем, у ній крутяться і противно вищать якісь іржаві шестерні. У горлі клекочуть гарячі клубки...

Ця ніч була для мене суцільним страхітливим кошмаром. Уранці знову потягли на допит. Мною оволодів відчай. Вирішив: якщо почнуть катувати, кинуся на Крауса, вчеплюся йому зубами в горло і тим самим прискорю розв’язку, позбудуся мук. Та цього разу гестапівці міцно тримали мене за руки, а Краус з настирливістю маніяка повторював одне й те саме запитання: «Хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»?» Зціпивши зуби, я мовчав, тільки заперечливо хитав головою»

— Коли хочеш знати, мене навіть не це цікавить. Плювати я хотів на той об’єкт. Мене цікавить інше: в ім’я чого ти йдеш на шибеницю? Чи ти боїшся помсти бандитів, які послали тебе, чи ти просто кретин?

— Мене ніхто не посилав, я заблудився у лісі,— відповів я і знову заридав. Заридав не від болю, бо ніякий фізичний біль уже не можна було порівняти з тим великим душевним болем, який я відчував у цю мить, думаючи про своє так безглуздо загублене життя.

Під час цього допиту Краус виламав мені обидва мізинці, зробив кілька глибоких ран на кистях рук якимсь металевим предметом і випалив запальничкою шматок шкіри на правій руці...

Допит тривав, може, з годину, а мені здалося, що він тривав цілу вічність. Уже потім, коли все залишилося позаду, я не раз дивувався: як я витримав ці жахливі тортури, як не збожеволів?

Мене потягли в камеру і, вкрай знесиленого, розбитого, кинули на цементну підлогу. І знову страшна ніч. Тупа байдужість до всього змінювалася непереборною жадобою життя, після чого я знову впадав у відчай і починав гарячково вишукувати спосіб покінчити з собою. Шкода тільки, що я не зможу помститися своїм катам...

Так тривало три дні. Допити, катування. Холодний цемент камери... нічні кошмари... Іноді здавалося, що я вже помираю. Та коли до мене поверталася свідомість, я починав перебирати в думках усе своє коротке життя. Переді мною одна за одною пропливали до болю дорогі, милі картини дитинства. Я бігав ярами й перелісками, що починалися одразу за рідною Селезенівкою, бавився з однолітками в густих заростях ліщини, гасав по лузі, вкритому барвистим килимом квітів. Перед очима стояла зворушливо ніжна білокора берізка поблизу нашої хати, патлаті кущі бузку в садочку. У вухах бриніла чарівна музика тихого надвечір’я. Я захоплювався спортом, любив читати книги... А може, й не