Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Отже, я живий. Виходить, Краус тільки імітував розстріл? Мабуть, він сподівався, що під дулом карабіна я «розколюся» і викажу тих, хто послав мене на об’єкт «ікс».
Роздивляюся камеру. Мою увагу привертають якісь написи на стіні. Присовуюся ближче і читаю перший, що впав у вічі. «Прощай, рідна Україно». Нижче підпис: «Олександр Лемешко з Києва». Вирішую прочитати все, що залишили на стінах мої попередники. Зараз ці написи були для мене голосами живих людей, яких я доконче мушу послухати.
Зробити це треба якомога швидше, бо першої-ліпшої миті наглядач може вимкнути світло.
Придивившись пильніше, бачу, що всі стіни густо змережані написами. Частина їх зроблена олівцем, а більшість видряпана якимсь твердим предметом — чи то цвяхом, чи то шпилькою. Написи були багатьма мовами, а найбільше — російською, українською, польською і німецькою. Деякі слова і фрази написані кров’ю.
«Батьківщино! Ти в моєму серці. Помираю з думою про тебе. Смерть фашизму! Валерій Іванченко з Дніпропетровська». «Москва —Сталінград. А буде ще й Берлін. Тремтіть, гади!..» «Я загину в цій катівні, та не загине моя вільна Радянська Вітчизна...»
Яких тільки не було тут написів: і вірші, і цитати з творів відомих письменників, учених, філософів, а найчастіше— прості слова простих людей, що загинули потім від рук фашистських катів.
Шекспір і Гете, Шевченко і Пушкін, Гюго і Лєрмонтов, Толстой і Діккенс, Гейне і Некрасов, Марк Твен і Джек Лондон, Горький і Ромен Роллан — усі найвидатніші письменники світу гнівно протестували проти злочинів фашистських нелюдів, вимагали кари катам. Вони закликали не ставати перед неправдою на коліна, боротися за свободу. Мабуть, найвлучніше і найлаконічніше висловив думи великих тираноборців Гете:
Лишь тот достоин жизни и свободы, Кто каждый день идет за них на бой.Найчастіше приречені на смерть зверталися до Батьківщини, яка й тут залишалася для них дороговказною зіркою. І в моїй змученій душі Батьківщина в цей час була найсвятішою, найпотаємнішою любов’ю. Хай і дуже маленька, все-таки я її кровинка, і любові до неї нікому не погасити в моєму серці... Звичайно, я загину в цій фашистській катівні, можливо, без користі для справи, та все одно я віддаю своє життя в ім’я Батьківщини.
У свої передсмертні хвилини я з гіркотою і болем думав про те, що не залишу на цих стінах свого напису, свого прощального слова. Я фізично не зможу цього зробити, та й нічим. Чомусь здавалося, що, якби мені вдалося видряпати на стіні слова, які були в цей час у моєму серці, я міг би спокійно померти.
Численні написи па стінах камери свідчили про те, що це була камера смертників. Судячи з дат, написи зроблені, починаючи з літа 1941 року і кінчаючи останніми днями, тобто червнем 1943-го. Поза всяким сумнівом, гестапівці бачили їх, але не звертали на них уваги, вважаючи, напевне, що все одно ніхто з цих стін не вийде на волю.
Минув день. Пульс життя в моєму розтерзаному тілі то стихав, то починав прискорено битися. Часом я впадав у цілковитий транс, свідомість затуманювала кривава імла, в якій борсалися розірвані клапті думок, то раптом наступало просвітлення, мозок працював чітко й ясно. З’являлося непереборне бажання жити, мене навіть брав острах, що я можу померти й люди так і не дізнаються про всі жахи краківської тюрми. Душевне піднесення змінювалося апатією. Воно й не дивно, адже від самого тільки видовища людей, що висіли на залізних гаках, можна було збожеволіти...
Наступного ранку мені наказали встати, винести й помити парашу. До камери в цей час зайшли два в’язні, які почали робити дезинфекцію, У вбиральні я почистив хлорним вапном і вимив парашу. Ця нескладна робота завдала мені величезних мук: хлорка роз’їдала рани на руках, і вони пекли вогнем.
У тюрмі будь-яку роботу, будь-яку команду треба виконувати блискавично, інакше по тобі походить палиця жорстокого тюремного наглядача, якого зовсім не цікавить стан твого здоров’я. На мій подив, наглядач не тільки не бив мене, а й не підганяв. Мабуть, мав відповідну вказівку од Крауса, якому я ще потрібний був для чогось.
Коли я повертався до камери, назустріч вели в’язня, одягненого в смугастий тюремний халат. Він також ніс парашу. Порівнявшись з нами, в’язень зненацька вигукнув: «Колю, ти?» Мабуть, це в нього вирвалося мимохіть. В наступну мить він зрозумів свою помилку і розгублено опустив очі. Я одразу впізнав цього юнака, але удав, що його вигук мене не стосується, і продовжував іти. Наглядач зупинив мене вигуком «хальт!», підскочив до в'язня і з криком: «Ти його знаєш?» — почав лупцювати бідолашного. Остаточно розгубившись, юнак промовив: «Знаю», хоча міг би й сказати, що помилився.
Нас обох одразу ж потягли до Крауса.
Я добре пам’ятаю цього полтавця. З Вадимом Шинкаренком ми познайомилися в травні 1942 року в одній із камер Моабітської тюрми в Берліні. Це було невдовзі після моєї втечі з табору «С-31», в’язні якого працювали на заводі сільськогосподарських машин «Рудольф Зак» у Лейпцігу. Звідти я втік, мене спіймали і привезли в Моабітську тюрму, У камері номер 144 нас було сорок чоловік, серед них — три німці-антифашисти. Вони одержували передачі і, жаліючи мене, малого, ділилися зі мною продуктами. Через кілька днів до камери привели Вадима Шинкаренка. Він також тікав із Німеччини. Я потроху підгодовував і його. Нас розлучили в кінці травня 1942 року.
Якщо Шинкаренко не витримає катувань і розповість, що був зі мною в Моабітській тюрмі, гестапо легко дізнається про мої походеньки по тюрмах і таборах. «Кінець кінцем це нічого не міняє,— подумав я.— Все одно мене вже ніщо не врятує».
Коли Краусу доповіли про цей випадок,
