Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Ліворуч під стіною стояла велика засклена шафа, полиці якої були акуратно заставлені білими папками. Над шафою висів портрет Гіммлера. Поруч стояв письмовий стіл із друкарською машинкою і телефонним апаратом. За столом сиділа худа, як тріска, дівиця. Рудоволоса, нафарбована, з великим хрящуватим носом, вона справляла неприємне враження.
— Дев’ятсот сороковий? — спитала дівиця, не дивлячись на мене.
— Яволь[18],— відповів один із конвоїрів.
— Гаразд, зачекайте хвилину, шеф закінчить розмову,—мовила дівиця і, помахавши перед ротом кістлявим білим кулаком, смачно позіхнула.
Перевівши погляд праворуч, я побачив великий стіл. За ним сидів елегантно одягнений чоловік середнього віку. На ньому був гарного крою сірий цивільний костюм, білосніжна сорочка, світло-голуба краватка з вигадливим малюнком. Русяве волосся з рівним проділом збоку гладенько зачесане. Моложаве, без жодної зморщечки, бліде, трохи стомлене обличчя здалося мені досить інтелігентним і розумним. Не звертаючи на нас уваги, він розмовляв по телефону м’яким, приємним голосом, щось записуючи і весь час усміхаючись. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть працювати такі імпозантні на вигляд люди. За його спиною бундючився на портреті Гітлер. Під портретом на спеціальній вішалці висіло не менше дюжини різноманітних нагайок — із гуми, шкіри, волових жил і дроту. У мене по спині пробігли мурашки, а на чолі виступив холодний піт.
Нарешті господар кабінету поклав трубку і кивнув конвоїрам. Один із них клацнув каблуками і чітко відрапортував:
— Пане старший слідчий! За вашим наказом приведено на допит в’язня помер дев’ятсот сорок.
Слідчий ввічливо подякував конвоїрам кивком голови і втупив у мене погляд сірих холодних очей. Запала тиша. Я відчув, як усього мене проймає страх, і зрозумій, що тут нелегко буде грати завчену роль наївного, затурканого хлопця, який не почуває за собою жодної провини.
Передусім вразила різка зміна у виразі обличчя слідчого. Воно стало черствим, пихатим, непроникним. Він обмацував мене скляним поглядом своїх мінливих очей. З усіх сил стараюся зберігати спокій і добродушно-наївний вираз обличчя, але відчуваю, що це мені кепсько вдається.
Коли закінчився зоровий поєдинок, слідчий спитав м’яким, приємним голосом:
— Німецьку мову знаєш?
Я здвигнув плечима.
— Ну, а російську? — спитав він по-російськи без жодного акценту, чим немало здивував мене.
— Звичайно. Я ж українець.
— От і чудово. Почнемо нашу бесіду. Сідай.
Я весь тремтів, і кожному, хто подивився б на мене в цю мить, стало б ясно: вірити такому не можна.
Конвоїр присунув стільця, і я, кривлячись од болю, сів.
— Що з тобою? Ти хворий? — співчутливо поцікавився слідчий.
— Мене били, і тепер болить усе тіло.
— Ах, он воно що. Розумію. Тут тебе ніхто не зачепить і пальцем,— мовив слідчий м’яким голосом, а сам дивився на мене гострим, вивчаючим поглядом, від якого ставало моторошно.
— Як тебе звати, хлопче?
— Ваня Петров.
А як звати твоїх батьків і де вони?
— Батьків у мене немає, я сирота, з дитбудинку.
Дівиця, що сиділа за окремим столом, заклацала на машинці, записуючи нашу розмову. Як видно, і вона вільно володіла російською мовою.
— Так, так, значить, ти сирота? Може, ти, Ваню, голодний?
— Дуже хочу їсти, кілька днів нічого не їв,— стрепенувся я.
— Чого ж ти одразу про це не сказав?
Він дав вказівку конвоїру, той за кілька хвилин приніс склянку чаю і два бутерброди з ковбасою й сиром. Я не вірив своїм очам. Слідчий приязно усміхнувся загадковою посмішкою і схвально кивнув головою:
— Їж, Ваню, та дякуй богові, що потрапив до людини, якій можеш відкрити душу і яка тебе зрозуміє. Ті, що тебе били,— безголові солдафони. Вони навіть побалакати до пуття не вміють. Сподіваюся, ми з тобою швидко знайдемо спільну мову, і вже завтра ти будеш на волі.
Побачивши, що я впорався з бутербродами і випив чай, він наказав принести ще одну порцію.
В цей час до кабінету зайшов літній офіцер з жовтим, хворобливим обличчям. Виголосивши звичайне привітання, він улесливо заговорив:
— Пане Краус, вітаю з нагородою! Повірте, дізнавшись, що ви одержали орден, я так зрадів, наче це мені самому дали... З нас дещо належиться, пане Краус,— закінчив свої поздоровлення гестапівець.
— За цим зупинки не буде,— усміхнувся мій слідчий.
— Дуже радий за вас, колего, дуже радий!
З їхньої розмови я дізнався, що прізвище мого слідчого Краус і що він не останнє коліща в цій сатанинській машині смерті. З ним, видно, рахуються. Навіть нагородили орденом. Мабуть, у нього великі зв’язки, бач, як запобігає перед ним його колега, судячи з усього, такий же слідчий. Вони ще трохи побалакали про якогось спільного знайомого, і гість пішов. Тим часом я з’їв другу порцію бутербродів і випив чай.
— Ну як, підкріпився трохи? — спитав усміхаючись Краус.
— Так.
— А чи знаєш, Ваню, де ти зараз перебуваєш?
— Поняття не маю. Мабуть, у поліції,— наївно відповів я.
— У гестапо, мій хлопчику. Сюди легко попасти, але звідси дуже важко вийти, розумієш?
Я кивнув головою.
— От і добре. А тепер розкажи по порядку: хто ти, звідки і як сюди потрапив?
Я дослівно повторив завчену версію. Краус уважно слухав, зрідка співчутливо хитав головою. Свою розповідь я закінчив проханням послати мене на роботу:
