Три долi - Марко Вовчок

Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля неї, а я поза Катрею.

— Сiдайте ж бо, батюшка! — просить його сестра Меланiя.

Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.

— А що се — кашель вас напав, батюшка? — пита сестра Меланiя. — Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, — болiли на голову?

Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний — сторопiв, слухаючи її та на не! дивлячись — тiльки головою кивав.

— Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, — починає другу вже рiч сестра Меланiя. — Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, — покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.

Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала.

Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло неї процвiтали — вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали… Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли.

Одчинили скринi,стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала — Катря усе стояла оддалiк, не глядячи…

Люди потроху розiйшлися…

— Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? — питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

— Знаю добре, — говорив батюшка.

— Та вона ж далека родичка, а дочка є рiдна…

— Така була воля їх. Вони дiвчину жалували.

— I другi знають те?

— Як же! Свiдки є.

— А! — каже. Бiльш вже не питала.

Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.

— Знає? — спитала мене.

— Знає, - кажу, — та їй за все байдуже.

Катря її спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:

— Благослови, господи!

— Се Маруся, — говорю їй.

Тодi вже вона пiзнала i знов каже:

— Боже благослови!

Маруся стояла перед нею.

— Сiдай, Марусе! — прошу.

Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.

— Катре, — промовила до неї Маруся, — чом ти слова не промовиш? Чи менi звелиш говорити, Катре?

— Що? — пита Катря. — Що говорити?

— Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, — кажу, знявши хустку з Марусi.

Подивившися, каже:

— Сива.

Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря її хрестить.

— Катре! — промовила Маруся, — в мене дiти.

— Боже їх благослови! — одказала Катря по своєму звичаю.

Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в iнших серце колотилося.

Маруся додому пiшла.

На третiй день Катря iз сестрою Меланiєю поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась… Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!

— Як одмiнилася! — промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом критим по дорозi.

— А пам'ятаєш, яка була вона? — кажу.

— Як же!.. Добре пам'ятаю.

Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до своєї господи, а я її провела i в неї трохи посидiла.

Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй дiла в господi, велико печалi на серцi.

Весело, як є ким радiти, та й те добре, коли є об кiм поплакати. Iй-же богу моєму, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам…

Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки топотять дрiбненько-важенько…

— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усi тройко у його вилились — мої чорнявенькi!

I згорнула їх усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом, з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться… Тиха i вбога хата з вишневим садком!

Я живу собi придобно на своїй селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов до їх — одвiдуємось. Радимось, як городи засiваємо; вкупi наш одпочивок у свято…

Час за час, а к вечору ближче…