Забудь-річка - Брати Капранови

— Дякую, — відпустила офіціанта Уляна та провела поглядом його астенічну постать із по моді обвислими на заду штанами. Потім, неначе для контрасту, поклала долоню на міцну чоловічу руку поруч. — Ти любив батька?

— Це складно… — Степан замислився. — Він помер, коли я ще підлітком був. У такому віці хлопці ще батька не дуже відчувають. Суворий, вимогливий, що там іще… Я більше з маминих розповідей про нього знаю. Вона говорила, що як носила мене, батько був упевнений, що буде син і одразу сказав, що теж буде Степаном. Вона питала: «А як буде дівчинка?», — а він співав: «А як буде хлопець, буде воювати, а як буде дівка, то вижену з хати». Мати дуже ображалася, бо, як усі жінки, хотіла доньку. Але вийшло усе по-його.

— А чому саме Степан? Родове ім’я?

Степан стенув плечима:

— Не знаю. Він по батькові Осиповичем був. Степан Осипович.

— Йосипович, — автоматично поправила Уляна.

— Та ні. Мама завжди говорила саме Осипович. Казала, що на Галичині кажуть Осип.

— А він з Галичини був?

Степан зітхнув:

— Це дивна історія. Він про себе нічого не розповідав. Казав, що родичів не лишилося, а коли мама розпитувала, жартував, що на дві третини — галичанин, а на одну — східняк.

— Як це, дві третини? — не зрозуміла Уляна. — Щось ми такого по біології не проходили. Буває наполовину, буває на чверть, а на третину, це як?

Степан сьорбнув кави і відкусив печива:

— Він не любив, коли говорили про минуле. Казав, що це страшно, і що мені воно не треба. А що ти хочеш? Ворог народу. П’ятдесят восьма стаття. По цій статті під розстріл попадали. І заднім числом теж. На повторний суд — і до стінки. Мамині, до речі, по цій самій статті на ссилку пішли. ЧСІР, чула таке? Член сім’ї ізмєнніка родіни.

— А реабілітація? — Уляна пам’ятала бабусині розмови з мамою на політичні теми, хоч тоді й не звертала на них особливої уваги.

— Не підпадав. Маму реабілітували, а батько так і залишився осудженим, — Степан вже прикінчив своє американо, коли Уляна все ще насолоджувалася ароматною, з присмаком кориці молочною пінкою. — А ти вирішила дослідити мій родовід?

— Та ні, — підвела очі Уляна. — Просто мама казала, що діда вислали з Галичини саме під іменем Степан Шагута. Ще до війни.

— Діда? А скільки тобі років? — уточнив Степан і тут-таки засміявся та жартома ляснув себе по губах.

— Тридцять три. А тобі? — у відповідь засміялася Уляна, хоча чудово знала відповідь з контрактів, з якими допомагала йому розібратися.

— Сорок п’ять. Але я не про те. Батько мій сімнадцятого року народження. А твій дід?

— Не знаю. Мама тридцять дев’ятого. Бабуся народила її у двадцять один. Виходить, що вона вісімнадцятого… точно, вісімнадцятого, — вона пригадала напис на бабусиній могилці. — А дід був трохи старшим. Треба перепитати.

Степан взяв з блюдця ложечку і замислено крутив її в руках.

— Тобто ти хочеш сказати, що це може бути один і той самий чоловік? Твій дід і мій батько?

Уляна лише знизала плечима. Вона ніколи не ставила питання саме в такому розрізі. Ну, прізвище те саме. Ну, ім’я… Тепер виходить, що й вік… Але щоб отак одразу — один і той самий?

— Він казав, що рідних нікого не лишилося… — повторив Степан неначе сам до себе.

А проте Уляна перш за все була юристом, тому розуміла, що такі збіги не трапляються щодня.

— Не знаю. Бабуся втекла з Тернопільщини одразу після війни. Боялася цього самого ЧСІР, тому нікому адреси не залишила.

Ложечка у міцних чоловічих пальцях зігнулася, як паперова.

— Тобто ти хочеш сказати, що можливо я — син твого діда, тобто твій рідний дядько?

Його очі зблиснули так, що Уляна злегка стривожилася. У своїх роздумах вона ставилася до цього питання, як до суто абстрактного, але зараз під тиском чоловічої логіки воно в одну мить викристалізувалося і набуло зовсім несподіваної гостроти.

Степан покрутив головою, немовби струшуючи з себе думки:

— Ні, не може бути. Бо твій дід сів до війни, а мій батько — після.

Уляна не відповіла нічого, лише сьорбнула прохололе вже капучіно.

— А фотки діда у тебе є? — запитав Степан, відкладаючи понівечену ложечку.

— Нема, — розвела руками Уляна. — Я ж кажу, що бабуся після війни з Галичини тікала, щоб не поїхати на Сибір. І усі документи попалила. Знаєш, життя все-таки дорожче.

— Жалко. Можна було б порівняти. Може, й справді родичі якісь. Прізвище ж не так часто зустрічається.

Уляна гмукнула:

— Степане, ну які там родичі? Мій дід — уроджений Святослав Ліщинський, син офіцера УНР. Його друг, Степан Шагута, віддав йому свої документи, щоб врятувати від комуністів. І з цими документами діда взяли, — отак от із юридичною стислістю, у два речення вона переповіла йому нещодавно почуте від мами.

— Ну а цей друг, що з ним сталося?

— Не знаю, — тут Уляна розгубилася.

— Ну значить це і був мій батько. Друг твого діда. Степан Шагута. Мабуть, тому ми з тобою і зустрілися. Знаєш, після стількох років у морі починаєш вірити у фатум. — Він раптом посміхнувся і зморшки на лобі розійшлися, кумедно повторюючи лінію вусів над губами. Степан посміхався не часто, тому Уляна особливо цінувала такі моменти, коли суворе зазвичай обличчя раптом осявалося світлом з очей, неначе відкрилися ілюмінатори у якийсь інший світ.

— А про маму розкажи, — вона знов поклала долоню на зап’ясток чоловіка.

— А що мама… Мама, як усі, на роботі. Бібліотекарем була, сама вже ростила мене, йолопа. А я вчитися не хотів. І в інститут завалився. Хоча міг поступити. А потім пішов в армію. Батько співав, «а як буде хлопець, буде воювати». Знов вийшло по-його. Мама на серце хворіла. Переживала дуже. Хоча якби я в інститут поступив, все одно б забрали. Тоді ж Афганістан був, гребли усіх — студентів теж. А на службі отримую телеграму — так і так, мама померла. Я до начальства, а вони: ти на дату подивися, це вже тиждень, ми, кажуть, спеціально тобі телеграму