Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

Раптово почувся легкий шерех. Він був схожий на віддалений шелест крил зграї, а може, шепотіння першого снігу в пізньоосінньому полі чи голос сухих трав, гнаних весняним вітром по безкраїх просторах. А далі перед нами почало помалу висвічуватися велетенське коло. Чимдалі воно ставало яскравіше, відтак відкрилося, і я побачив у безмірній глибині спіралеподібний тунель.

— Заплющ очі, — попросив незнайомець.

Перед тим як виконати прохання, я обернувся і побачив…

У ту ж мить щось лунко тьохнуло мені у серці… і я раптово опинився на пагорбі перед Долиною снів.

Так само, як перед цим, коли я повертався з Лавок, парко дихала земля, ліниво парило сонце, голосисто заливалися щасливі цвіркуни і мирно дрімала пополудньої пори на лівій щоці наша гора Ловачка. Я присів на пагорбі, помалу приходив до тями, оглядаючи навколишній світ. Після всього побаченого і пережитого з’явилося таке відчуття, наче після вражаючого світловими ефектами кольорового кіно я почав дивитися стареньку чорно-білу кінохроніку — настільки різнилося сприйняття двох світів. Але не це мене найбільше мучило. Я, болісно напружуючи пам’ять, намагався згадати ту картину.

Коли на мить оглянувся… я знаю, що встиг побачити… Але що? І тут осяйнуло, я побачив площу, де бабуся-хризантема продавала сни — неподалік храму Плачів. І одинокого чоловіка побачив на тій площі. Він і далі сидів на грубо обтесаному великому камені, схиливши голову і поринувши у велику печаль. Я знову побачив його рясні зморшки на втомленому обличчі і зболені та сумні, як води осінньої ріки, очі. Це був той найрідніший мені чоловік, якого я зустрів насампочатку. Той чоловік, про якого мені дід-пророк повідомив: «Це ти сам у далекому майбутньому».

Але що це? В ту останню частку секунди, коли переді мною відкрився тунель, я побачив, що біля самотнього чоловіка стояла Віоланна. Вона ніжно гладила його по голові, щось говорила, намагаючись втішити і розрадити. Але мовчав чоловік, незрушно сидячи на грубому камені, і, видно, великою була його печаль…

Повільною ходою я попрямував берегом Рекестра до села, так і не оговтавшись від побаченого і пережитого. Під горою Ловачкою зустрів тітку Марію, що саме поверталася з Мукачева. Побачивши мене, вона від здивування аж скрикнула і хутко перехрестилася.

— Ти звідки явився? — перелякано запитала.

— Як звідки? — знітився я. — Був у Лавках, тепер повертаюся.

— Бреши сорокам, — почервоніла од гніву тітка. — Тебе вже тиждень виглядаємо. Я он і тепер з міліції іду. Вже всю родину допитали. Де тебе тільки не шукали, а ти наче із цього світу вивітрився.

— Але ж я тут.

— Ну і слава Богу. Вештаєшся по всяких блудницях, а ми тут з розуму сходимо.

Хотілося тітці щось пояснити, але не зміг вимовити й слова. Здавалося, хтось перепинив мою мову й тепер хутко намагається стерти з пам’яті всі картини побаченого.

— А зараз куди йдеш? — запитала тітка.

— Додому, куди ж, додому, — промимрив я і несподівано відчув, як мене нестримно потягло до колишнього графського маєтку.

— Ну і добре, — зраділа жінка, — підемо удвох. Скажу, що тебе знайшла — ставте великий могорич!

— Ідіть. Я вас наздожену. У мене там залишилися речі, — показав у бік Ловачки і, не усвідомлюючи своїх дій, рвонув із місця.

— Вернися, блуднику! — закричала розпачливо вслід тітка.

Я, гнаний дивною силою, чи вірніше, не до кінця усвідомленою цікавістю, помчав на вершину Ловачки, злетів схилом, аж доки опинився перед графським маєтком.

Розмарію зеленим павутинням обснувала ожина. Я обережно прочинив заіржавілу хвіртку й увійшов у садибу. Колись акуратно, з любов’ю підстрижені і доглянуті декоративні кущі розрослися, розповзлися і нагадували зграю бездомних псів на сміттєзвалищі. Навколо панувала пліснява. Застояно-пропахла тиша, від якої не те що ставало лячно, а нудило.

Пригнічена заростями графська обитель теж здрібніла і, наче соромлячись, все глибше вгрузала-ховалась у землю. Я стояв ніби неприкаяний і ніяк не міг збагнути, що ж мене сюди пригнало, за чим я прибіг? І раптом серед цієї спітнілої тиші я почув легкий і світлий шерех.

Глянув на веранду, і лунко тьохнуло у горлі — на шовковому шнурі висіло плаття Віоланни. Та сама легенька, ніби зіткана з весняного сну, сукня, у якій вперше її зустрів… Та сама сукня, яка потім урятувала мене від божевілля після смерті Віоланни. Навдивовижу тихо, ані подиху вітру, але біла-біла, наче ангельські крила, сукня Віоланни дивно погойдувалася на шовковому шнурі і, ніби чиясь рука, чи то манила до себе, чи просто вітала.

Заскреготали двері, і на веранду вийшла графиня. Вона аніскілечки не змінилася. Наче цариця часу, зверхньо глянула на мене і простягнула руку за сукнею. Раптом зупинилася, знову подивилась на мене і, не мовлячи ні слова, понуро зайшла до хати, залишивши і надалі тріпотіти на веранді біле-біле дівоче плаття.

19

Із тих пір минуло чимало літ. Я відмінно закінчив філософський факультет університету, аспірантуру, захистив кандидатську, а відтак став і доктором наук. На перший погляд, мені напрочуд таланило: моя думка була важлива для світил науки і навіть для державних мужів…

Насампочатку — а це приблизно півроку — ніщо особливо не нагадувало про перебування в позаземних просторах. Та одного вечора, коли повертався з університету через парк, за кілька кроків переді мною, на темній стежині, несподівано спалахнуло сяйво. І я побачив дівчину Марію! Ту саму Марію з паралельних світів, яка благала поїхати до нареченого і сказати йому, нехай покине печалі, знайде нову наречену і жениться — Марія прощає і благословляє. Зображення було схоже на голографічне: Марія мовчала, з глибоким сумом і докором дивлячись на мене. І що найдивніше, ніхто, крім мене, сяючої дівчини не бачив. Люди байдуже проходили мимо і навіть хтось лайнувся, чому стовбичу посеред стежини і заважаю.

Я не був вельми приголомшений з’явою привида Марії. На підсвідомому рівні відчував, що моя подорож до «космічних сусідів» так легко не мине.

Наступного разу, коли сяюча дівчина з’явилася у кімнаті, я почав розпитувати, чого вона від мене хоче. З вуст — ані звуку. Якесь страшне було мовчання Марії. Коли вона постала переді мною утретє, почав гаряче її переконувати, що не з власної волі не зможу поїхати до нареченого… Мене суворо попереджено, що понесу страшну покару і їй самій там, у її світах, буде непереливки. Марія знову мовчала. І все болючішим ставав її погляд.

І тепер відчай щораз сильніше охоплював мене. Так тривало кілька місяців: Марія являлася все частіше. І я збагнув, що потихеньку, непомітно для інших і цілком свідомо божеволію. Далі так бути