Московіада - Юрій Ігорович Андрухович

— Гей, старий! — крикнув ти, зупинившись і долаючи задуху.

— Давай поговоримо!

— Мудак! — відповів він на це, похрипуючи легенями. — Мудак і фраєр!

— Ми з тобою задалеко зайшли, дєда, — почав ти якомога твердіше. — У твоєму падлючому віці недобре так гуцикати…

— Чьо, ну чьо ти прівязался, чьо пріє(…)ся, мудак ти, калєка? — відповідав на це барон.

— Заткайся і слухай! Ай хсв е пропозишн. Забирай собі всі гроші…

— Какіє гроші, какіє гроші, о чом шепчеш, синок? — залопотав він.

— Забирай собі всі гроші з украденого в мене гаманця. — продовжував ти.

— Какова гаманца, шоти гоніш? — тримався барон.

— Забирай собі всі гроші з украденого в мене у туалеті гаманця, ти. зрештою, чесно їх набігав. Але віддай мені квиток, мій авіаквиток, віддай мені квиток з моїм прізвищем. Там моє прізвище, січеш? Яка тобі з нього користь, дєда? Там моє прізвище ясі ю тобі, ти, х(…) темний!

— Нє-а.

— Чому, поясни мені, ти, коню циганський?

— Бо я здам єво в любую касу і гроші получу, — цинічно пояснив барон.

— Мало тобі, падло, тих грошей, що в гаманці? — здивувався ти.

— Шо ти, мальчік, яких грошей, што ти, обкурілся, што лі? — знову повів він свою примітивну гру.

Ти зробив кілька обережних кроків уперед, на його голос. І відразу ж почув, що він також зрушив із місця.

— Стій, дєда! — спробував ти новий варіант порозуміння. — Ми ж. напевно, свої. Ти звідки будеш, га?

— З Бєлой Церкві, мальчік. То єсть, з Кривого Рога. То єсть, наоборот, — із Шепетовкі, штат Кашмір, провінція Пенджаб… І нікакой ти мне нє свой, тля бендеровськая!…

Ти ринув на зламану голову вперед. Він усе-таки цього не сподівався. Але встиг вислизнути вже майже з рук тобі. Ви знову побігли — шалено молотячи ногами по якійсь битій цеглі, по уламках дротів і залізяччя, по всьому, що було начебто підлогою цього підозрілого місця. Розмахуючи торбою, наче пращею, ти намагався зачепити його за підборіддя або шию.

Зрештою, за одним із поворотів це тобі з бідою вдалося. Використовуючи торбу замість ласо, ти почав тягнути його до себе. Він харчав і впирався, люто хвицаючись ногами, водночас руками намагаючись віддерти твою досить неприємну торбегу від шиї. Якоїсь миті йому вдалося боляче копнути тебе в коліно. Падаючи, ти потягнув його за собою, але саме в цю мить він вивернув голову з-під ручок твоєї торби й знову став вільним.

Трохи повагавшись, чи добивати тебе, лежачого і стогнучого туї, на цій битій цеглі, чи по-баронськи піти геть з високо піднятою головою, він вибрав останнє.

— Мудак ти і фраєр, — сказав ніби на прощання, відійшовши, щоправда, на деяку безпечну відстань.

Тоді презухвало витягнув з кишені твій гаманець і, присвічуючи своєю фосфоресцентною брошкою, порахував усі гроші.

— Малувато, — сказав ніби сам до себе. — Бєдно жівьош, синок, да? Ага, білет! — І, глянувши на ціпу квитка, вочевидь, лишився задоволений.

— Пока! — махнув тобі рукою і, поблискуючи брошкою, впевнено пішов туди, звідки ви щойно надбігли, себто на вихід. маючи, певно, надію встигнути вчасно вибратися з цього «Дитячого світу», чи де ви там уже опинилися.

Ти скреготав зубами, нараз відчувши все: що коліно розпухає з шаленою швидкістю, що температура знову підвищилася й тебе починає люто морозити, що алкоголь вивітрюється й невдовзі навіть він не помагатиме.

— Я хворий і поранений, — промовив ти у коридорну темряву.

І почув, як звідти, з темряви, реготнув твій суперник. Він уже відійшов досить далеко. Його сміх робився дедалі нестримнішим і дурнуватішим. Божевільні сплески цього сміху дратівливо налітали на тебе, лежачого. І ти, долаючи все, поповз йому вслід. Бита цегла з уламками дротів ворушилася під твоїм животом. Сміху дедалі більшало, він переповнював коридор, виливався з нього в якісь бічні проходи, він лунав усе знущальніше й переможніше. Сміх був таким, що лише заради нього варто було ухайдикати старого блазня. Сміх був розкотистий. Здавалося. ніщо й ніколи не потрафить його зупинити. Це був не просто сміх. Це була стихія…

Яка зненацька урвалася нелюдським зойком. Посеред задушливого, тісного реготу раптом народився несамовитий крик. Можливо, так кричать тварини, напоровшись на ніж. Можливо. так кричить відрубана свиняча голова.

Ти врешті зміг підвестися. А крик не вщухав, і ти побрів на нього, шкутильгаючи і спльовуючи, а крик набував якихось І юних якостей — щоразу більше жахіття й відчаю було в ньому. Він пі про що не просив, бо вже ні в що не вірив, той крик.

Становище й справді виглядало безнадійним. Ти зрозумів це. коли метрів за тридцять надибав на роззявлений у підлозі люк. з глибин якого й воззвах твій нещасний барон. Безперечно, він упав сюди, надміру зареготавшись і навіть не дивлячись під ноги. що було фатальною помилкою. Зараз він з останніх сил висів, ухопившись за поржавілі уламки арматури на глибині десь так двох метрів під поверхнею люка, понад бурхливим і вкрай смердючим потоком каналізації, про що свідчив лише блиск його золотого зуба, що невгасимо горів у роззявленій волаючій пащеці. Намагався дряпатися вгору, але тяжкі баговинні води не відпускали його, загрузлого вже по пояс.

Знизу він побачив тебе, схиленого чорним силуетом над йо ямою, і перестав верещати.

— Синок, витащі меня, — попросив захриплим голосом.

— Навряд чи що з того вийде, старий, — запевнив ти його. видно, розчарував своєю відповіддю.

— Синок, ну не подихать же мне, а? В гамне, синок? А? -» перейшов він до благань.

— У всякого своя доля, — зітхнув ти.

— І свій шлях широкий, — додав він. — Памагі, слиш, землячок, витащі меня, — все ж йому доводилося добряче напружувати голосові зв'язки, аби перекричати вирування страхітливих вод під собою.

— І як би я, по-твоєму, мав це зробити? — поцікавився ти, щоб трохи його збадьорити перед смертю.

— Ти спустісь, будь добр, сюда ніже, чуєш, вон по трубє, тогда достанеш рукой мою руку, понял? — говорити йому було дедалі важче, раз у раз доводилося випльовувати якісь каналізаційні згустки, але він ще поблискував золотим зубом.

— Я, напевно, саме так і зробив би, стрийку, але чогось коліно дуже розболілося, — знову розчарував ти його.

— Ну, ізвіні, ну, брось ти шутіть, земєля,