Славка - Галина Сергіївна Ткачук
Але ж це зовсім не те!
Я так Романі і пояснив.
Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!
Звідки у неї була ця впевненість, що Богородиця так тісно причетна до долі її дівки?
Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.
Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід — якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.
Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.
ЛЮТИЙ І Я— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.
— Авжеж, — сказав Лютий.
— Тоді про вас є вірш.
— Який? — спитав Лютий.
Я прочитав:
Двадцять вісім маленьких сіреньких курчат, Двадцять вісім подихів холодної зими, Двадцять вісім дзьобиків по кризі стучать, Двадцять вісім пір'їнок упало з пітьми.— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.
І сьорбнув носом.
— Це ж метафора, — сказав я.
— Сам метафора, — сказав Лютий.
* * *— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.
— Так його ж тоді не видно, — відповів я.
— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?
— Але ж тоді буде вже не лютий!
— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.
— Лопатку?
— Ну, совочок.
Я приніс.
Уже добре смерклося, надійшов Вечір.
Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.
Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.
Я пішов за ним.
— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.
І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.
Ми почали вечерю.
СТОВП— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.
Я, видно, задрих у його коморі.
Цього року лише в лютому випав перший сніг.
Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.
Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.
Звидів дерево і видерся на нього.
Звідти спитав мене, закричав:
— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!
Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.
Упершись вказівним пальцем.
І видав:
— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!
Я сказав:
— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!
— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.
Закричав звідти:
— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!
Я застрімався і закричав:
— Ану злазь!
Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.
Я пішов під ним.
— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!
Я не заперечував.
Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:
— О, смачненьке!
Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.
Сказав мені, чамкаючи:
— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!
Я тим часом приліг на сніг ницьма.
Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.
Я пролежав так
