Рута - Санфіров

Козлов декілька секунд перетравлював почуте і, вочевидь, не перетравив, тому що врешті відкрив рота:

— А чому, скажіть, тоді...

— Рот закрив! — гаркнув лейтенант так, що перехожі заозиралися. — Слухаємо сюди. Особливу увагу звертаємо на ноги. Бо зверху на форму можна пальто накинути, а чоботи завжди видають дезертира. Зрозуміло?

Андрій пригадав свою вчорашню пригоду і уточнив:

— Ну чому одразу дезертира?

— Литвин! — обірвав і його взводний. — Ти що, не чув інструктажу? Під час особливого режиму самоволок не буває. Буває дезертирство. Ясно? От наче розумна людина, а дурень, — здивовано смикнув плечем він.

Служака-Козлов одразу опустив очі і почав видивлятися у перехожих чоботи, схожі на солдатські. Патруль наближався до розв’язки, коли Андрієві в очі кинувся знайомий силует. У затінку під деревами стовбичив хтось у капелюсі з обвислими крисами та безформному, безрозмірному пальті. Око художника одразу примітило цю карикатурну постать, а серце солдата застукало сильніше. Бо це був хтось з їхньої частини. Самовольщик, або — хтозна — може, й дезертир, бо у третьому взводі служив естонець, а прибалти всі заодно.

Андрій підняв обличчя вгору, щоб поглядом не виказати втікача. Треба було якось відвернути увагу взводного.

— Товаришу лейтенант... — почав він, ще не знаючи, як продовжить, але це вже не було потрібно.

Козлов показував пальцем туди, під дерево.

— Оно, гляньте! — вигукнув він.

— Що «оно»? — обернувся до нього лейтенант.

— Чувак у чоботах! Ну в натурі!

— Де? — тут взводний теж побачив і зупинився.— Боєць! — голосно скомандував він невідомому у пальті. — Підійдіть до мене!

Той озирнувся через плече, немовби розмірковуючи, і раптом зірвався з місця та побіг алеєю геть. Приполи пальта розвивалися на бігу і з-під них чітко було видно солдатські штани, заправлені у чоботи.

— За ним! — взводний чимдуж пустився слідом. — Стій!

Козлов одразу побіг за командиром, довелося й Андрієві приєднатися до погоні.

— Стій! Буду стріляти! — кричав лейтенант, але від цього втікач тільки збільшував швидкість.

Врешті вони опинилися на тій самі галявині, де вчора Андрій спілкувався з демонстрантами. Тут так само горіло вогнище, але біля нього було більше людей — мабуть, із кілька десятків. Дезертир повернув до них, забіг за спини і сховався. Люди, не змовляючись, одразу зімкнулися, відгороджуючи його від погоні.

У цю перепону власне і вперся взводний, який вже добряче засапався від бігу.

— Пропустіть! — скомандував він, неначе мав справу зі своїми солдатами. — Переслідую дезертира!

Але люди тільки щільніше стулилися у живу стіну. Їх було багато, значно більше, ніж здавалося спочатку, крім того на шум почали збігатися перехожі з усього парку. Андрій зупинився позаду лейтенанта, віддихуючись, а Козлов раптом із розгону буром врізався у натовп. Стіна людей трохи піддалася, але швидко виштовхнула сержанта назад. Він спробував повторити свій маневр, але цього разу люди не піддалися навіть на сантиметр.

— Ах ви суки! — кричав Козлов. — Пустіть!

Відчувши опір цивільних, він просто оскаженів і, переконавшись у безперспективності своїх зусиль, раптом вихопив багнет і почав вимахувати ним у повітрі, погрожуючи людям. Ті зашуміли. Передні трохи відсахнулися, як це завжди буває, коли в дію вступає зброя, але інші не зрушили з місця, ба навіть більше — лава загнулася, оточуючи патруль кільцем з усебіч.

Андрій озирнувся й очманів — тут уже зібралося понад сотню людей, більшістю чоловіків. Вони були спокійними та незворушними, і це по-справжньому лякало. Взводний теж озирнувся і зацьковано втягнув голову у плечі.

— Розійтись! — крикнув він, голос несподівано зірвався на півня і завищав, неначе пальцем по склу.

Але демонстранти не засміялися. Вони потроху звужували кільце, а ззаду підходили все нові й нові.

— Розійтись! — знову крикнув лейтенант. — Кому кажу! Я буду змушений застосувати зброю!

В його голосі бринів відчай, однак це ніяк не подіяло на натовп, і тоді рука взводного потяглася до кобури, відкриваючи залізну защіпку. Зауваживши цей рух, Андрій не витримав і схопив лейтенантову руку зверху своїми двома.

— Не чіпай! Придурок! — загарчав він тихо, але переконливо.

Від почутого взводний зупинився і, здається, навіть трохи прийшов до тями.

— Ти як офіцера назвав? — загрозливо запитав він і смикнув рукою, намагаючись звільнитися з міцного захвату.

— Офіцер! Мать твою! — засичав йому Андрій просто у обличчя — Якщо витягнеш зброю, нас порвуть! У тебе скільки патронів у пістолеті? А їх тут скільки?

Рука Бурмантова ослабла.

— Тьху ти! — він вирвав її з Андрієвих долонь і, трохи повагавшись, поклав на плече Козлову, який все ще продовжував вимахувати багнетом. — Сержант Козлов! Відставити!

Той озирнувся і, зрозумівши безглуздість своїх дій, зупинився. Патрульні важко дихали і зацьковано озиралися на людську стіну, що оточувала їх з усіх боків. Здавалося, ще мить — і вона розчавить військових просто корячись законам фізики, — сила дії породжує протидію.

Проте наступної миті хтось крикнув:

— Телебачення!

— Телебачення! — підхопили інші і почали розступатися, даючи дорогу людям з камерою.

— Знімайте! Знімайте! — підказували з натовпу. — Вони із ножем гналися за людиною!

Передня лава розійшлася, і перед патрулем стала телевізійна група — журналіст в окулярах, сивий оператор та помічниця — молода дівчина в яскравій шапці кольорів литовського прапора.

Андрій здивовано завмер. А дівчина зміряла поглядом їхній патруль, колись грізний на вигляд, а тепер скоцюрблений та жалюгідний перед силою людей.

— О, старі знайомі! — теж впізнала вона. — Що тут у вас?

— Нічого, — виступив наперед Андрій, єдиний, хто зберіг залишки духу. — Погарячкували трохи. Тепер усе нормально.

Він усміхнувся і розвів порожніми руками, немовби демонструючи миролюбність. Рута усміхнулася у відповідь і обвела поглядом людську стіну.

— Йшли би ви краще додому, — порадила вона. — Бо люди в нас балтійського темпераменту, тобто добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

— Точно! — підтримали з натовпу. — Додому йдіть!

— Ми вже зрозуміли! — запевнив їх Андрій, демонструючи щось схоже на посмішку.

— Дайте їм дорогу, — попрохала Рута, і люди почали розступатися, утворюючи прохід, своєрідний живий коридор, через який належало пройти радянським солдатам.

Взводний ковтнув сухим горлом, відкрив рота, щоб сказати щось, але зустрівши стіну з людських поглядів, не наважився. Повільно, немовби чекаючи на удар у спину, він пішов уперед. За