Під деревом зеленим - Томас Гарді

Тут на доріжці, що вела до школи, з’явився містер Мейболд.

— Ого! Іде! Краще б вас тут не було! Я хотіла сказати, просто незручно буде, якщо він вас застане... Ой лишенько! — вигукнула Фенсі, кров прилила їй до обличчя, і сердилася дівчина, схоже, не так на священика, як на Діка.

— За мене можете не хвилюватися, міс Дей, до побачення! — розпачливо кинув Дік, а тоді надів капелюха і вийшов через затильні двері.

Він запріг коня, а коли, залазячи на сидіння, озирнувся, то побачив крізь вікно, як священик стоїть на купі книжок на стільці й забиває у стіну цвях, а Фенсі, сором’язливо опустивши очі, притримує клітку з канарейкою, наче вона ніколи ні про що більше й не думала, як тільки про священиків і канарейок.

Розділ VIII

ДІК ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З БАТЬКОМ

Повертаючись додому, Дік із тривогою в серці згадував їхні з Фенсі прогулянки, і дорога та пейзажі навколо видавалися йому легким туманом, що застилав реальніші образи, які малювала уява. Невже вона звичайна кокетка? Дік не знав, що й думати: однієї миті йому здавалося, що вона його кохає, іншої — що ні. Вона не висмикнула руку, коли він накрив її своєю; три чи чотири рази вони зустрічалися поглядами і подовгу вдивлялися один одному в очі; вона дозволила, щоб вони разом мили руки в тазі й витирали їх одним рушником; вона сердилася, коли мова заходила про Шайнера. А з іншого боку, вона ганяла його по будинку, як слухняного цуцика, не заперечувала, що не байдужа Шайнерові, і, схоже, не мала нічого проти, щоб і містер Мейболд до неї позалицявся.

Такі думки не полишали його всю дорогу. Розумниця бігла риссю, і Дік, сидячи на передку підводи зі спущеними ногами, підскакував їй у такт то вверх, то вниз, наче полум’я свічки. Доїхавши до стовпа на Меллстокському перехресті, він побачив — кого б ви думали? — свого батька, який якраз спускався з пагорба на легкому возі, час від часу трохи підскакуючи, щоразу як на дорозі траплялося каміння. Незабаром вони порівнялися.

— Тпрууу! — скомандував візник Веселуну.

— Тпрууу! — луною відгукнувся Дік, зупиняючи Розумницю.

— Ну що, привіз? — миролюбно спитав Ройбен.

— Привіз, — відповів Дік і поставив таку тверду крапку в кінці, що, здавалося, більше ніколи не вимовить жодного слова. Веселун, вирішивши, що це вже кінець розмови, намірився йти далі.

— Тпрууу! — зупинив його візник. — От що я тобі скажу, Діку, — ти забагато думаєш про цю дівчину. Ходиш похмурий, як тінь, і все зітхаєш за нею.

— Я й не помічав за собою такого, тату, — не придумав нічого розумнішого Дік.

— Я знаю, що кажу. Тпру, Веселуне! От вже мені ці жінки, тільки й знають, що молодим хлопцям голову морочити.

— Ой, тату, ви просто повторюєте те, що люди кажуть.

— Ну, люди не такі дурні й знають, що кажуть.

Дік окинув оком далекі простори маєтку поза ставом.

— Хотів би я бути таким багатим, як поміщик, хоч він сам і бідний, як церковна миша, — пробурмотів юнак. — Я б тоді її про дещо спитав.

— Я теж тобі цього бажаю, усім серцем бажаю. Що ж, роби, як знаєш, у тебе своя голова на плечах.

Розумниця зробила крок уперед.

— Давайте припустимо, тату, — тпруу, Розумнице! — припустимо, що я справді трохи думаю про неї, і якби в мене були шанси, хоч їх і немає, як думаєте, вона, ну, непогана ж, правда, непогана?

— Ну так, непогана, чого ж їй бути поганою. Бачиш, синку, ти, коли надумаєш женитися, можеш брати першу-ліпшу порядну дівчину — і вона буде нічим не гірша за інших. За своєю суттю вони всі однакові, відрізняються лише відтінком волосся. І Фенсі твоя непогана. Просто я ніяк не зрозумію, нащо такому молодому парубку, який живе в батьківському будинку біля батька й матері, як у Бога за пазухою, якого віддали у таку добру школу, що сусідські діти від заздрощів лікті кусали, от нащо йому волочитися за дівчиною, яка чоловіка вибирає за розміром гаманця. Нащо йому, замість того, щоб жити, горя не знаючи, вішати собі на шию жінку й дітей і, не маючи ні гроша за душею, поневірятися з ними бозна-де і бозна-як? От ніяк не втямлю, чого йому не йметься, хоч убий.

Дік подивився на вуха Розумниці, а потім знову на пагорб, але жоден із предметів, на які падав його погляд, не зміг підказати відповіді на це питання:

— Напевно, того ж, чого й вам свого часу, тату.

— Хай йому дідько, синку, оце ти мене підловив! — вигукнув візник із похмурим захопленням. Ройбен був достатньо шляхетний, щоб оцінити те, як майстерно в Діка вийшло втерти носа, навіть якщо носа втерли йому.

— Так чи інакше, — зізнався Дік, — а я спитав її про дещо дорогою.

— Та невже? Та стій же ти, тпруу! От твоя мати здивується! Ну, і що вона, піде за тебе, либонь?

— Та не питав я її про одруження, ви спочатку дослухайте до кінця. Я спитав її про дещо, що мене дуже цікавить: чи подобаюсь я їй.

— Пхе!

— Вона мовчала аж чверть милі, а потім сказала, що не знає. Як це вона не знає? Що б це мало означати? — останні слова він виговорив рішуче, готовий стерпіти будь-які батькові насмішки.

— А це означає, — неспішно відповів візник, — що поки вона не хоче виявляти тобі свої почуття. Послухай, Діку, як твій батько я скажу тобі все, як є. Безглуздо заперечувати, що її тато набагато багатший за нас, і я зовсім не проти такої невістки, якщо вже тобі так хочеться одружитися.

— Але все-таки що вона мала на увазі, як думаєте? — наполягав Дік, не задовольнившись попередньою відповіддю.

— Боюся, у таких справах тлумач із мене поганий, та в мене зроду таких розмов ні з ким, окрім твоєї матері, не було.

— А що мама сказала, коли ви її спитали? — задумливо сказав Дік.

— Навряд чи це тобі допоможе.

— Та ж