Гордість і упередженість - Джейн Остін
— Щось це не дуже схоже на вашу власну вдачу, — мовив Дарсі. — Наскільки це схоже на вдачу мою — судити не берусь. Особисто ви, напевне, думаєте, що намалювали достовірний портрет, чи не так?
— Я не можу судити про власні здібності.
Дарсі нічого не відповів, і вони мовчали, аж доки не почався другий танець. Тоді він запитав, чи часто вона із сестрами ходить до Меритона. Елізабет відповіла ствердно і, не в змозі перебороти спокусу, додала:
— Коли ви нещодавно зустріли нас там, ми саме знайомилися з одним молодим чоловіком.
Ефект від сказаного був миттєвим. Обличчя Дарсі набуло ще більш бундючного вигляду, але він не промовив ані слова; Елізабет же, докоряючи собі за власну нестриманість, побачила, що цю розмову краще не продовжувати. Нарешті Дарсі стримано заговорив:
— Містер Вікхем на щастя наділений настільки приємними манерами, що легко знаходить собі друзів. Чи зможе він так само легко забезпечити тривалість їхніх дружніх почуттів — то вже інша справа.
— Йому не пощастило втратити друга саме у вашій особі, — з притиском відповіла Елізабет, — до того ж таким чином, що від наслідків цієї втрати він страждатиме все життя.
У відповідь Дарсі лише промовчав; було видно, що він хоче змінити тему. В цей момент біля них вигулькнув сер Вільям Лукас. Він намагався пройти через низку танцюючих пар на інший бік кімнати, але, забачивши містера Дарсі, зупинився і дуже ввічливо вклонився, віддаючи належне його вмінню танцювати і його партнерці.
— Шановний добродію, я отримав надзвичайне задоволення. Нечасто доводиться бачити, щоб людина так гарно танцювала. Зразу видно, що ви належите до найвищих кіл суспільства. Однак мушу сказати, що ви маєте прекрасну партнерку, за яку не доводиться червоніти. Сподіваюся, що ще не раз матиму приємність спостерігати за тим, як ви танцюєте, особливо тоді, коли відбудеться одна приємна і бажана подія (при цьому сер Вільям промовисто поглянув на її сестру і містера Бінглі). Поздоровлення попливуть рікою! Але, містере Дарсі, благаю вас, не дозволяйте мені заважати вам. Ви ж не будете дякувати за те, що я відволікаю вас од захоплюючої бесіди з молодою особою, в чиїх іскристих очах я теж бачу докір.
Дарсі навряд чи почув останню частину цього звертання, але видно було, що натяк сера Вільяма стосовно його приятеля справив на нього сильне враження, і він із серйозним виглядом поглянув у бік Бінглі та Джейн, котрі танцювали разом. Однак він швидко отямився і сказав, звертаючись до своєї партнерки:
— Я забув, про що ми говорили, бо сер Вільям перебив нас.
— Здається, ми не розмовляли взагалі. Для свого втручання сер Вільям навряд чи знайшов би в цьому залі двох інших людей, які б мали сказати одне одному менше, ніж ми з вами. Ми вже намагалися поговорити на дві чи три теми, але безуспішно, тому я не уявляю, про що ми будемо говорити далі.
— А як ви ставитеся до книжок? — з усмішкою запитав Дарсі.
— До книжок? Ой, не треба про це. Я певна, що книжки ми читаємо зовсім різні й почуваємося при цьому зовсім по-різному.
— Шкода, що ви так вважаєте; але раз так, то нам, принаймні, не бракуватиме теми для розмови: ми зможемо порівняти наші розбіжні думки.
— Та ні — я не можу говорити про книжки під час балу, бо мої думки ввесь час зайняті чимось іншим.
— У таких випадках ви завжди переймаєтеся тим, що відбувається саме в цей момент, чи не так? — запитав Дарсі з виразом сумніву на обличчі.
— Так, завжди, — машинально відповіла Елізабет, бо думки її полинули кудись далеко, а коли вони невдовзі повернулися до неї, то вона несподівано вигукнула: — Пам'ятаю, як колись ви, містере Дарсі, сказали, що майже ніколи й нікому нічого не прощаєте і що коли ви вже сформували негативне ставлення, то ніщо не змусить вас його змінити. Сподіваюся, таке ставлення ви формуєте з належною обережністю?
— Так, — упевнено відповів Дарсі.
– І ніколи не дозволяєте упередженості засліплювати вас?
— Сподіваюся, що ніколи.
— Для тих, хто ніколи не змінює своєї думки, дуже важливо, щоб перше судження було правильним.
— Куди це ви хилите, дозвольте запитати?
— Нікуди. Я просто хочу більше дізнатися про вашу вдачу, — відповіла вона, намагаючись не виглядіти серйозною. — Я хочу її збагнути.
— Ну і як — успішно?
Елізабет похитала головою.
— Поки що я не просунулася ані на крок. Я чую про вас настільки різні думки, що це мене просто ошелешує.
— Я з готовністю повірю, — мовив Дарсі серйозним тоном, — що думки стосовно моєї персони дійсно можуть сильно різнитись; і я хотів би, міс Беннет, аби ви наразі не поспішали якось окреслювати мій характер, оскільки існують підстави побоюватися, що моя справжня поведінка може не задовольнити жодну з цих думок.
— Але якщо я не створю вашого портрета зараз, то іншої можливості в мене може більше ніколи не з'явитися.
— Я жодним чином не позбавлятиму вас такого задоволення, — холодно відповів Дарсі.
Елізабет не сказала більше нічого; потанцювавши ще деякий час, вони мовчки розійшлися. Кожне з них відчувало невдоволення, хоча і різною мірою, бо у своїй душі Дарсі плекав до неї вельми сильну симпатію, котра незабаром забезпечила їй прощення, а весь його гнів спрямувала проти іншої людини.
Не встигли вони розійтись, як до Елізабет підійшла міс Бінглі та з виразом напускного обурення на обличчі звернулася до неї в такий спосіб:
— Так значить, міс Елізо, наскільки мені відомо, ви у захваті від Джорджа Вікхема? Зі мною про нього розмовляла ваша сестра й поставила при цьому безліч запитань, тож мушу вам сказати, що цей молодик під час розмови з вами забув про дещо розповісти, а саме про те, що він є сином старого Вікхема, дворецького в маєтку покійного містера Дарсі. Як ваша подруга хочу, однак, порадити вам не приймати за чисту монету всі його твердження; бо його розповідь про погане ставлення до нього містера Дарсі — то є суцільна неправда. Навпаки, той завжди був до нього надзвичайно добрим, незважаючи на те, що Джордж Вікхем поводився з містером Дарсі просто ганебно. Я не знаю всіх подробиць, але мені дуже добре відомо: не вина містера Дарсі в тому,
