Віднайдений час - Марсель Пруст
Отож війна зробила барона де Шарлюса страшенно гнівливим, він спалахував з найменшого приводу, але швидко холонув, хоча в люті не знав стриму. Коли він читав у газетах тріумфальні заяви хроністів, які засвідчували що не день, то більшу руїну Німеччини, цього «звіра, оточеного і втоптаного в землю», тоді як усе було навпаки, їхня радісна і кровожерна глу-пота бісила його до нестями. У газетах тоді працювали відомі особи, вони вірили, що, діючи саме так, вони «служать», то були такі собі Брішо, Норпуа, Морель і навіть Леґранден. Барон де Шарлюс марив про те, як при зустрічі обкладе їх най-ядучішими, найсаркастичнішими шпильками. Він був добре обізнаний зі статевими збоченнями деяких осіб, тоді як вони, певні, що ніхто ні про що не здогадується, з солодкою втіхою витикали їх владарям «заборчих імперій», Ваґнерові тощо. Він аж реґнув, ставши з ними віч-на-віч, тицьнути їх прилюдно носом у власне збочення і покинути цих людей, кривдників переможеного ворога, зганьбленими і тремтячими.
Барон де Шарлюс був германофілом ще з однієї, більш особистої причини. Передусім він як людина світська повсякчас обертався серед світовців, людей вартних, людей гонорових, серед тих, хто не потисне руки підлотникові, він знав їхню вибагливість і безоглядність, знав їхню нечулість до сліз тих, кого вони виганяли зі свого кола і з ким відмовлялися стріля-тися, хоч би навіть така турбота про «моральну чистоту» могла убити матір паршивої вівці. Мимоволі, хоча він і захоплювався Англією, а надто тим, як елегантно вступила вона у війну, ця бездоганна, нездала до брехні Англія, що не пропускала збіжжя та молока до Німеччини, ототожнювалась у його сприйнятті зі згаданою породою людей гонорових, непомильних секундантів, арбітрів усякої справи чести, а все ж він знав, що люди зіпсуті, шелегейдики, як декотрі герої Достоєвсько-го, бувають іноді кращими; і я ніколи не міг зрозуміти, чому він ототожнював із ними німців, бо брехня і хитрощі — це замало, щоб судити про чиєсь добре серце, якого, здається, німці не показали.
І ще одне доповнює германофілію барона де Шарлюса: він завдячував її, і то через надто дивацьку реакцію, своєму «чарлізму». Він вважав німців за людей негарних, може, тому, що був із ними досить-таки близько споріднений: зате він шаленів за марокканцями, а надто за англосаксами, в яких убачав живі статуї Фідія. Насолода до нього не приходила уповні без однієї жорстокої думки, сили якої я на той час іще гаразд не знав; коханий уявлявся йому чудородним катом. Може, насипаючись на німців, він робив так, як діяв лишень у мить оргазму, тобто в сенсі супротивному своїй жалісливій вдачі: розпалений звабливим злом, топтав цнотливу бридоту. Так було і в момент убивства Распутіна, — цього разу вбивство вразило нас аж надто яскравим російським колоритом, вчинене за вечерею в дусі Достоєвського (враження було б іще сильніше, якби загал знав ще й те, що було добре відоме баронові де Шарлюсу): надто глибоко розчаровані життям, ми, зрештою, починаємо вірити, що письменство не має з ним жодного зв’язку, і нас огортає здуміння, коли дорогоцінні ідеї, вказані у книжках, виявляються, не зупиняючись перед згубою, стихійно і природно у щоденному житті, приміром, коли ми бачимо, що вечеря, вбивство, російські події мають виразний присмак російськости.
Війні, здавалося, не буде кінця-краю, а ті, хто кілька років тому вістив, посилаючись на певні джерела, про початок мирних переговорів і з’ясовував клаузули договору, і гадки не мали перепрошувати за фальшиві новини. Вони забували про ці відомості і схильні були з усією щирістю пропагувати інші, про які забули б так само легко. То був час, коли німці безперестанку бомбили, повітря деренчало від сторожкого і дзвінкого гуркоту французьких аеропланів. Але часом озивалася сирена, ніби несамовитий клич валькірії — єдина німецька музика, приступна у воєнний час, — і вила, аж поки пожежники оголошували, що алярм минув, тимчасом як сурма сурмила відбій, ніби лобур-невидимець, оповіщаючи через рівні проміжки часу добру вість і кидаючи в небо гук ра-дости._
Барон де Шарлюс дивувався, що навіть такі люди, як Брішо, хто перед війною був мілітарист і лаяв Францію за недостатню військову підготовку, нині винуватили Німеччину не лише в мілітаризмі, а й у культі армії. Звичайно, відтоді як зайшла мова про припинення наступу проти німців, їхні погляди змінилися, і тепер вони цілком слушно таврували пацифістів.
Але, скажімо, Брішо, зголосившись, попри свою підсліпуватість, оглядати у своїх лекціях певні твори, опубліковані в нейтральних країнах, підносив до небес повість одного швейцарця, де висміювалися, як породження мілітаризму, двоє хлопців, які при зустрічі з драгуном не годні були відвести від нього зачарованих очей. Це висміювання з цілком інших причин могло припасти не до шмиґи панові де Шарлюсу, який вважав, що драгун попри все може бути дуже гарним із себе. Але найбільше його дивувало захоплення Брішо, і річ була не в книжці, барон її не читав, а в тім, наскільки змінився сам Брішо, відколи вибухнула війна. Доти все, що робив вояк, в очах Брішо було похвальним, чи то йшлося про вибрики генерала де Буадеффра, чи про маскаради й махінації полковника дю Паті де Клама, чи про фальсифікації полковника Анрі. Завдяки якомусь наглому і незвичайному переворотові (насправді то був лише другий лик однієї й тієї самої шляхетної патріотичної пристрасти, змушеної перейти від войовничос-ти, виявленої у боротьбі з по суті антимілітаристським дрей-фусарством, мало не на пацифістські позиції, оскільки тепер вона боролася з архімілітаристською Німеччиною), Брішо волав: «О предивне видовище, гідне того, щоб принадити молодь цього віку, віку, сповненого брутальносте і сліпого на все, крім культу сили: драгуна! Можна уявити, яка огидна солдат-неча вийде з покоління, вихованого на культі таких виявів брутальної сили!» Достоту в дусі Шпіттелера: наміряючись протиставити свого героя огидній концепції невтомної шаблюки, він символічно загнав у лісові дебрі осміяного, обмовленого і оса-мотілого мрійника, Дурного Студента, уособивши в ньому урочу лагідність (на жаль, уже немодну, можна
