Віднайдений час - Марсель Пруст

Шарлюс ганявся за своїми утіхами, анітрохи не задумуючись над тим, що німці перебували — зупинені кривавим і постійно оновлюваним бар’єром — за годину автомобільної їзди від Парижа. Вердюрени, щоправда, про це думали: в їхньому політичному салоні щовечора обговорювано становище і армії, і флоту. Вони міркували про цю гекатомбу загиблих полків, потоплених пасажирів; але супротивна калькуляція так множить усе дотичне до нашого доброго самопочуття і на такий великий дільник ділить усе до нього не дотичне, що смерть невідомих мільйонів заледве лоскоче нас, справляючи прикрість не більшу, ніж легкий протяг. Пані Вердюрен, потерпаючи від мігрені, бо останнім часом не мала кру-асанів, щоб мочати їх у каву з молоком, здобула за посередництвом Коттара папірця, завдяки якому замовляла круасани в уже згаданому нами ресторані. Такого дозволу домогтися від влади було не легше, як звання генерала. Вона дістала свій перший круасан того ранку, коли газети яскравими барвами описували потоплення «Лузітанії». Мочаючи круасан у каву з молоком і ляскаючи пальцем по газеті, щоб та трималася широко розгорнутою і їй не доводилося відривати другу руку від мочання, вона сказала: «Який жах! Це перевершує найстрашніші трагедії!» Але смерть усіх цих потопельників, певне, уявлялася їй величиною геть-то зникомою, бо, вимовляючи з іще напханим ротом ці невтішні слова, вона зберігала на обличчі вираз, навіяний, мабуть, смаком круасана, такого помічного на мігрень, вираз солодкого вдоволення.

Що ж до барона де Шарлюса, то з ним справа стояла трохи інакше, але ще гірше; бо він не тільки не здобувся на палке прагнення перемоги Франції, а ще й, не зізнаючись у цьому сам собі, зичив Німеччині як не тріумфу, то принаймні того, щоб її не розгромили, як цього зичили собі всі. Це пояснювалося тим, що в суперечках сукупностей індивідів, званих народами, певною мірою ті сукупності поводяться як індивіди, їхня логіка чисто прихована і повсякчас перетоплюється в горнилі пристрасти, як у людей, розсварених любовною чи хатньою сваркою, сваркою сина з батьком, господині з кухаркою, дружини з чоловіком. Одначе винний вважає, що з погляду моралі він має слушність — як це було у випадку з Німеччиною — а той, хто має слушність, іноді висуває, і ніхто йому цього не заборонить, аргументи, які видаються йому неспростовними лише тому, що знаходять відгук у серці. У суперечці між індивідами найпевніший спосіб переконатись у слушності будь-якої зі сторін — це попросту висловитися за неї, бо сторонній спостерігач навряд чи підтримає якусь із них цілком. Отож серед народу індивід, якщо він справді становить частку народу, є лише клітиною народу-індивіда. «Задурювання» — слівце, позбавлене глузду. Якби французам сказали, що вони зазнають поразки, жоден із них так би не побивався, як на звістку, що він загине від «берти». Кожен дурить сам себе через надію, і в цьому виявляється інстинкт збереження нації, якщо він справді живий член своєї нації. Щоб залишатися сліпим щодо несправедливости індивіда-Німеччини або щоб бути певним справедливости індивіда-Франції, німцеві не треба позбуватися розуму, а французові його зберігати — досить бути патріотом. Пан де Шарлюс, наділений рідкісними духовними прикметами — спочутливістю, щирістю, товариськістю, самовідданістю, міг із різних причин, серед них і з тої, що його мати походила з баварських княжат, не бути патріотом. А отже, він належав і до тіла-Франції, і до тіла-Німеччини. Якби і я був позбавлений патріотизму і не відчував себе клітиною тіла Франції, то, може, судив би про це зіткнення інакше. За хлоп’яцтва, коли я беззастережно вірив усьому, що мені казали, я б, либонь, вислухавши запевнення німецького уряду в найкращих своїх намірах, уліг би спокусі не піддавати їх сумніву; але я давно вже знав, що наші думки не завше узгоджуються зі словами; бо не тільки якось відкрив для себе з вікна на сходах такого Шарлюса, про якого й гадки не мав, а й ще гірше — постеріг, як у Франсуази і, на жаль, ув Аль-бертини формуються судження та плани, геть суперечні їхнім словам, — і тепер би не допустив, навіть виступаючи стороннім спостерігачем, щоб якесь, хай, на позір, і справедливе, слово кайзера Німеччини чи короля Болгарського змилило мій інстинкт, який відгадав би, як у випадку з Альбертиною, їхні таємні махінації. Але врешті-решт я можу тільки припускати, як би я вчинив, коли б мені не судилося бути актором, бути частиною актора-Франції, подібно до того, як у сварках з Альбертиною мій журний погляд або стиснуте горло були частиною моєї особистости, палко зацікавленої у моїй справі: я не міг, як мовиться, пиво варити, а солоду відцуратись. Натомість пан де Шарлюс пиво варив, а солоду відцурався. Отож, із моменту, коли він став уже тільки глядачем, усе мало схиляти його до германофільства, оскільки він мешкав у Франції, не бувши щирим французом. Розум у нього був тонкий, а дурнів у кожній країні хоч греблю гати; якби він жив у Німеччині, німецькі дурні, що з тупим завзяттям обстоювали неправе діло, його б запевне бісили; але й у Франції французькі дурні, що з тупим завзяттям обстоювали праве діло, доводили його до неменшого сказу. Логіка пристрасти, хай навіть вона слугує найсправедливішому ділу, ніколи не переконає того, хто цієї пристрасти не поділяє. Барон де Шарлюс дотепно спростовував будь-які фальшиві розумування патріотів. Задоволення, з яким недоумок доводить слушність своєї позиції та певність у перемозі, дратує нас найбільше. Надто ж пана де Шарлюса дратував тріумфіальний оптимізм тих, хто не знав, як він, Німеччини та її потуги, і місяць у місяць заповідав остаточний її розгром, а наприкінці року не менш певний у нових своїх прогнозах, так наче досі не висувалося жодних, заявляв так само твердолобо і так само помиляючись — якщо хтось йому про це нагадував, бо сам він забував, — що це «не одне й те саме». Проте пан де Шарлюс, людина освічена, відмовлявся розуміти мистецтво як «не одне й те саме», коли огудників Мане запевняли: «Те саме казали про Дела-круа».

Урешті пан де Шарлюс, людина жаліслива, страждав на саму думку про переможених, завжди спомагав кволих і не читав поліційних хронік, аби не переживати смертельної туги стратенця і не катуватися від власного безсилля, незмоги замордувати суддю, ката і юрму, щасливу побачити, що «присуд виконано». Він був певен, що Франція, хай там що, уже не впаде, зате знав, що німці пухнуть з голоду і, рано чи пізно, здадуться на ласку чи неласку. Ця думка здавалася йому тим прикрішою, що мешкав він у