Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Чортзна-що! — вилаявся Хома. — Щоб у цілому народі не — знайшлося сміливої людини, яка б вивела їх на чисте.
Лейзер здригнувся, блимнув очима і якось зщулився.
— Ой, були!.. Але таке з цього вийшло!.. Краще б на світ не народжуватися тому нещасному.
В очах його блиснули сльози. Тремтячою рукою схопив він чиюсь чарку і припав до неї, силкуючись притамувати ридання.
Майстри здивовано перезирнулися.
— Та ви не приймайте, JIейзере, так до серця, — погладив його руку Остап. — Випийте краще ще чарочку і заїжте. Ось я вам вареників дам. А мо, пирога з капустою?
— Ой, та ви ж не знаєте, чого мені так боляче стало, — заговорив Лейзер тремтячим голосом. — О, мій Нахмане, дитина моя улюблена!.. З світу тебе зжили, зацькували, загубили з маленькими діточками.
Майстри знов перезирнулися, похитали головами і мовчки засмоктали свої люльки. А Остап налив кухоль пива і дав його Лейзерові.
— Вип'ємо, братіку. Біс їм у горло, цим панам та кагальникам.
Лейзер ковтнув пива, і хміль міцніше вдарив йому у голову, а жалість, гостра, наболіла жалість, здіймалася все вище й вище і заливала серце слізьми. Лейзер мовчки поклав голову на край стола, і кістляві плечі його затремтіли.
— Ну, Лейзере!.. Це вже зовсім не той… Що ти, баба чи маленька дитина? — з грубуватою ласкою зарокотів йому над вухом Остап. — Заїж краще та розкажи, що сталося з твоїм Нахманом.
Лейзер схлипнув і підвів голову. Очі у нього спалахнули ненавистю. Червоні плями виступили на вилицях.
— І розкажу! Розкажу! — істерично вигукнув він. — Вони наказують мовчати, але ж людина не вівця і не осел, що тільки реве. Я все скажу! І хай вони за це зведуть мене з світу херемом, як звели мого Нахмана! Тільки не кажіть, не смійте казати, що нема в нас сміливих людей!
Він рвонув свій каптан, наче комір душив його, і обернувся до майстрів.
— Ви знаєте, що вони з ним зробили? Ви знаєте? Ще коли була Московська війна, коли пани-козаки були під Смоленськом. Тоді на євреїв наклали податок на війну. Ну, а кагал, як завжди, примушував бідних платити. Пригадуєте, що тоді було? Голод! Чума! Сарана! Шеляга у людей не було. А кагальники приходили і забирали останнє: подушки, перини з-під хворих і вмираючих. Останнє дрантя… Останню козу, що її молоком годували дитину. А мій Нахман був майстер. Змовився він з іншими єврейськими майстрами, і вирішили вони поскаржитися. Списали, хто скільки сплачує і скільки кагал наклав на містечко… І вийшло вп'ятеро проти того, що наказав пан круль. Але знайшлася собака, зрадник. Він думав прислужитися кагалові, щоб дістати корисну хазаку. Пішов і розповів усе рабинові. І кагальники перехопили скаргу. Тоді Нахман не скорився і поїхав до Варшави, до сойму дістався, до панів-сенаторів. І тоді вийшов наказ перевірити всі рахунки і кагальні книжки. І що б ви думали? Не знайшлося жодного шляхтича, який розуміє наше письмо, а наймані драгомани-перекладачі читали в книжках одне, а вголос казали інше. А Нахмана з товаришами заманили до синагоги, ніби щоб виправити несправедливість, і накинулися там на нього і почали його бити. Ой, що вони з ним робили!.. Вони чавили його чобітьми, вони повидирали йому волосся з голови і усю бороду. Вони били його киями, а потім потягли напівмертвого до льоху і посадили на ланцюг, як собаку. А самі захопили цехові документи і обвинуватили Нахмана в крадіжці. В крадіжці!!! Ви розумієте, що це означає, коли чесну людину обвинувачують, як злодія? Я наче збожеволів. Я бігав, благав… Я шукав правосуддя. Я робив все, щоб врятувати свою дитину, але я мав тільки оці старечі руки і тільки сльози моїх очей.
Лейзер підвівся. випростався. Очі у нього палали. Борода і волосся розкуйовдилися, а простерті до неба кістляві руки безпорадно ловили повітря гачкуватими пальцями. Лейзер, жалюгідний і страховидний, грізний і безпомічний у своїй злиденній старезності, громив і викривав кагальників. Майстри стояли мовчки навкруги і дивились на нього, захоплені його трагічно-нужденним екстазом.
— Але бог Авраама, Ісаака і Якова заступився за обмовленого, — продовжував Лейзер. — На суді мій Нахман довів свою чесність. Його виправдали й випустили на волю, а поклепника кинули у в'язницю. І знов кагал викрутився. Ви чуєте, що він зробив? Кагал сплатив за його звільнення п'ять тисяч золотих флоринів і розклав сплату на ту ж бідноту. Тоді вбогі не раділи заступництву мого Нахмана. Вони проклинали його за сміле слово, а він тинявся, як тінь, з вибитим оком і поламаними ребрами. Він кашляв кров'ю і ледве тягав уламки свого скаліченого тіла. І тоді кагал наклав на нього херем. А ви знаєте, що таке херем? Це — сама смерть! Це коли людину позбавляють хліба, вогню і притулку. Нема місця херемному на землі. Він наче прокажений. Ні, гірше, бо прокаженому кидають милостиню. Ніяка жінка не одружиться з херемним. Ніхто не продасть йому ані м'яса, ані хліба, ані жменьки борошна, анi одягу. Дітей його женуть з хедера[115]. Ніхто не може з ним заговорити або наблизитися до нього ближче, як на чотири лікті. І тоді він гине з голоду і тікає світ за очі, як скажений собака. І тоді, - задзвенів голос Лейзера трагічним зойком, — тоді мій Нахман узяв зашморг, пішов і повісився… А я, батько, не міг взяти його сиріт, не міг нагодувати дітей мого сина, бо і на мене наклали б таку ж саму муку… І Нахмана не міг поховати… І лежав він три дні на битому шляху, поки поховали його «ослячим похороном», стягнувши його тіло арканом на смітник… І це зробили люди! Люди!
Лейзер звів до неба руки, стиснув кулаки, потряс ними в повітрі і, як підрубаний сокирою, впав на стіл.
Братчики довго мовчали. Тільки дід Омелько пригорнув Лейзера і гладив його по плечах і спині та тихо посував до нього кухоль пива. Лейзер підвів голову. Зуби його стукали об край кухля, і він не міг вимовити ані слова.
Спливали воскові свічки, догорали до свічників. На столах серед спорожнілого посуду лежали жовті й червоні гарбузи голених голів. Братчики і гості валилися один на одного і зиркали навколо очманілими очима. Хтось заспівував протяглої хрипкої пісні.
