Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Пані Кіслер мовчки дивилася на святкові вікна. І наче згадала:
– Твій батько щось передчував. За кілька днів до… до того… Він сказав мені, що, мабуть, вже не побачить Львова, міста своєї юності. Тоді я здивувалась. А тепер розумію: він передчував.
Дочка схвильовано встала.
– Він і мені щось подібне казав. Що мені треба відвідати Львів. Наче повернутися до коріння… До здійснення мрій.
Вона зітхнула й простягнула матері долоні:
– Давай я тебе проведу.
Тримаючись за руки, вони повільно пішли до дверей. У вітальні Геді сама подала пані Кіслер капелюшок і довге боа з чорно-бурої лисиці, почала казати дуже тихо:
– На всіх нас, можливо, чекають зміни… Тато це відчував. Пам’ятаєш його останню записку на цигарковій коробці?
– «Геді, потурбуйся про матір, будь ласка».
– Я лише тепер починаю розуміти її зміст. Після того, як Гітлер захопив Саар та Рейнську провінцію. У передсмертній агонії батько думав, що для всіх надходять важкі часи.
Вони вийшли на ґанок. Біля нього на пані Кіслер уже чекала машина з водієм.
Геді промовила ледь чутно:
– Десь я читала, що жінка не повинна терпіти те, що їй не подобається. Якщо чоловік її не розуміє, не змінює ставлення до неї, до її прагнень, її покликання, вона повинна з ним розлучитися.
– Геді, роби те, що задумала, – пошепки відповіла мати, – але нікому не кажи про свої плани. Навіть мені. Буде краще, якщо я зможу чесно казати, що не знаю, де ти.
– Якщо ти про це, то воно неможливе. Ти сама знаєш, – сказала дочка, але всміхнулась обнадійливо.
– Знаю, – відповіла пані Кіслер досить голосно. – До завтра, моя мила.
Мати сіла в авто. Заторохкотів мотор. Геді усміхнулась і помахала їй рукою.
На ґанок вийшов Фріц Мандль, узяв Геді за лікоть:
– Зараз я поїду в лабораторію. Хочеш зі мною?
– Хочу. Піду переодягнуся.
– Навіщо? Червоне тобі до лиця.
– То візьму хоча б хутро.
– Я про нього подбав, – він обернувся й кивнув крізь скляні двері покоївці, яка тут же винесла велику коробку. Відкинув кришку й дістав великого сріблястого песця, елегантним рухом покрив її плечі.
Геді усміхнулась:
– Дякую. Піду візьму сумочку й рукавички. Він притримав її за лікоть:
– Ти справді хочеш поїхати зі мною?
– Справді хочу. Там же буде цікаво.
– Іронізуєш?
– Ні. Фріце, ти не віриш, що я розумію ваші військові розмови?
Він засміявся:
– Вірю. Розумієш.
У великому кабінеті начальника лабораторії серйозні чоловіки обговорювали важливу проблему.
Мандль повідомив, що розвідка дізналася: японці працюють над створенням керованої торпеди.
– Керуватиме нею смертник. Він сидітиме у малесенькому відсіку й наводитиме її по перископу.
– Виходить щось на кшталт крихітного підводного човна.
– Італійці мали тихохідні торпеди з годинниковим механізмом ще під час світової. І навіть випробували їх у бою.
– Вони нікуди не годяться! Їх дуже легко виявити.
– Ви думаєте, вони не вдосконалюють їх саме зараз?
У кабінеті були самі чоловіки. Й оповита ароматом парфумів пані Мандль.
На хвилинку зайшла секретарка, принесла чай та бутерброди і зникла за дверима.
Геді стояла біля вікна з чашечкою чаю в руках і дивилась на заводські корпуси. Розкішне хутро недбало покривало одне плече. Звабливо палала червона сукня. Чоловіки гарячкували, сперечались, висували ідеї, шляхи рішення – і вщент розбивали їх ґрунтовними аргументами.
– Отже, – підвів риску Фрідріх Мандль, – нам потрібна торпеда, яка керується дистанційно. Але ворог може заглушити сигнал. Або навіть перенаправити його. І хто вирішить цю проблему – той переможець.
Уже в машині він поцілував дружину:
– Дякую, моя мила. Ти просто чарівниця!
– О Боже! Що ж я такого зробила?
– Тобі нічого й не треба робити. Бо ти – моє диво. У твоїй присутності вони стають розумнішими, сміливішими, працюють краще. Ти помітила, які погляди кидав на тебе Пабст?
– І ти не ревнуєш?
– До нього – ні. Йому до тебе – як до Місяця, не дістане.
– То виходить, що сьогодні я працювала на тебе. Вимагаю платні!
– Якої?
– Поїхали завтра до Відня. Послухаємо оперу.
– Отакої! А хто писатиме запрошення на недільну вечірку?
– Останнім часом ми з тобою разом тільки тим і розважаємось, що пишемо запрошення. Чи складаємо меню.
– Важке у нас життя! – розвеселився він.
– Добре, що ти його присмачуєш такими подарунками, – Геді погладила своє розкішне хутро. – Я, мабуть, одягну його в неділю.
– До цієї сукні?
– Ні, до сірої. З перлами буде гарно і без надмірності.
– Ти повинна бути найкрасивішою.
Жінка засміялася:
– Постараюсь.
Вони мчали по рівній дорозі. Щасливе багате подружжя. Залиті сонячним світлом гори здавалися синюватими, розкидані по долині будиночки – казковими. Наближалося літо.
* * *
Геді нездужала і зламала застібку від улюбленого кольє, тому Фріц, вирушаючи без дружини на два дні до Швейцарії, залишив їй ключі від сейфа, де зберігалися прикраси, – щоб ювелір полагодив його до запланованої на неділю вечірки.
Мандль останнім часом став дуже підозріливим, приставив до дружини ще одну покоївку, високу й міцну, як гвардієць, щоб пантрувала за кожним її кроком. Бо Геді вже двічі намагалася втекти з їхнього пречудового замку. Обидва рази її переймали ще на дорозі, неподалік Шварценау. Після обіду пані Мандль викликала таксі й послала покоївку, яку прозвала ім’ям Гретель, героїні казки братів Грімм, у містечко по нитки муліне фіалкового кольору, бо їй закортіло вишивати. Але коли та повернулася з покупкою, Геді вже надумала переміряти всі свої хутра й порозкладала їх у будуарі. Швидко втомилась і звеліла покоївкам не чіпати нічого до завтра – тоді вона закінчить примірку. Нарешті обох, і Гретель, і пані Метелицю, було відпущено на вечерю. Пані Метелицею Геді називала дівку-гвардійця, хоча й знала, що вона – панна.
Надумавши ще поганяти прислугу, Геді не стала дзвонити, а сама пішла на кухню, де дівчата зазвичай їли. У довгому шовковому халаті, яскраво-жовтому, з широчезними рукавами, вона виглядала тут геть чужою. Кухар уже пішов, а його помічницю, що саме домивала посуд, було послано у підвал по вино.
– Гретель, будь ласка, піди до мене, позачиняй вікна. Страшенний протяг! А ви, пані Метелице, принесіть із оранжереї фіолетовий ірис. Тільки один, на довгому стеблі. У спальню.
Залишившись у кухні сама, чарівна пані Мандль витягла з широкого шовкового рукава паперовий пакетик і швидко висипала в каву, яку приготувалися пити покоївки, білого порошку –
