Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:
— Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…
— Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе, княже!
— Аще так, не коримось Ярополку… Не візьмемо його посадника… Клич віче, княже!..
— На Київ, княже, на Київ!..
Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.
— Так, людіє мої, — промовив він. — Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців — будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон — бути їм в татя місто…»
— Бути Ярополку в татя місто! — заволали всі. — На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!.. Клич, княже, віче! Веди нас на Київ!
Князь Володимир помахом руки зупинив їх.
— Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги — брати Ярополкові, ромеї — його друзі, він поведе з собою полян, древлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські… А ми, новгородчі, підемо з ким?
— Усі полунощні землі підуть з нами — весь і меря, чудь… Підемо на брань — і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло…
Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.
— Так, — каже повільно він. — У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!
Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.
— Дивлюсь на схід, — веде далі Володимир, — бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ…
— Не клич їх, княже!
— Дивлюсь на захід — бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.
— Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!
— Не вірю, — твердо каже Володимир. — Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.
— Поїдемо, княже! — встають усі в палаті.
— Веду вас! — рішуче промовляє Володимир. — А в підмогу покличу варягів, — вони віри своєї не нав’язують, нових поконів не дають, воюють за золото.
— Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти — там і ми!
4
Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам’яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх — одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його — Фрігг, а найлютіший — син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.
Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців — на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.
Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменю постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.
— Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! — закричали ярли.
Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.
— Конунг Олаф жде новгородського князя…
З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі заґратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.
З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.
Олаф Скетконунг — немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста. Він стоїть біля столу в кутку світлиці — одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі — до колін — штани, на ногах високі підковані чоботи.
— Чолом тобі б’ю, Олафе Скетконунге, — починає князь Володимир, — прийми дари від мене й Новгорода.
Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболині хутра, разки горючого каменю[53], обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців — для конунга, емалі — для його жони, лунниці з сканню — для дочок.
— Добрі дари ти привіз, гардський княже, — відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, — і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик[54], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?[55]
Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.
— Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56], хочу нагадати й утвердити те добре, що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі — і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…
— Київград, — примружує очі конунг Олаф. — О, я багато чув
