Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

трусу, і подався до річки, де в очеретах прив’язаний був батьків човен. Хлопець вивів човна на середину річки і поплив проти течії. За чверть години Дорош побачив велику вербу, що лежала впоперек річки. Вода колись підмила коріння верб і вона впала в річку, загородивши її майже до середини. Дорош підплив до верби, прив’язав човна до вітки і зглянувся навкруги. На річці не було нікого. Річка шуміла під вітами верби, що лежали на воді, верба стиха хиталася під напором течії. Ліс на правому березі річки, де сидів Дорош, шумів від легенького вітру. Гайвороння крякало коло своїх гнізд на високих осиках; сонце сідало й тінь від лісу лягла вже до другого берега.

Дорош закинув вудки, посидів трохи; потім засвистав і прислухався. З лісу долетів тихенький крик одуда.

«Запорожець?» – подумав хлопець і засвистів дужче.

Зовсім близько від нього почувся відповідний свист і легенький брязкіт кайданів.

– Здоров, хлопче! – почув він голос запорожця.

Дорош вийняв з торби обценьки і напилок і поліз по вербі на берег. Він боявся, що упустить струмент у річку, бо обценьки й напилок були важкі й великі, а гілки верби і стовбур – дуже слизькі, але щасливо дістався берега.

– Де ти? – спитав Дорош.

– Тут! – зовсім близько обізвався запорожець. – Приніс?

– Приніс.

Поруч запорожця виглядала з-під куща скудовчена голова холопа. Тільки тепер помітив хлопець, як схуд та зблід дужий запорожець, а холоп був жовтий, як диня.

– Приньос? – радісно спитав і холоп. – Ну і мальчік!

Втікачі довго вовтузилися з кайданами, хоч кайдани були вже старі й іржаві; але запорожець знав ковальське діло, бо деякий час працював у січовій кузні.

Хлопець знову перейшов вербою на човен і переніс торбу з харчами на берег. Глек розповів йому, що холоп ледве не потоп, коли вони перепливали вночі річку, бо кайдани заважали плисти й були досить важкі для москаля, що збезсилів від поганих харчів та катування. Глек за волосся ледве витяг його на берег.

А Дорош розповів їм, як почастував горілкою Микиту, украв ключі у дячка й одчинив двері в’язниці. Запорожець довго сміявся, коли почув від Дороша, що в городі балакають про те, наче їх звільнила нечиста сила.

– Ну, їжте, – сказав Дорош, – а я подивлюся, чи нема кого на річці.

Перелізши на човен і глянувши на вудки, він побачив, що одна вудка зовсім лягла на воду і танцювала, наче хто смикав її з річки; поплавця не було на поверхні. Хлопець підняв вудлище й витягнув великого коропа. Хвилин за п’ять засмикало другу вудку, і в човні забився трохи менший од коропа окунь. Згодом хлопець наловив десятка півтора коропів та окунів і витягнув вудки з води.

Хлопець підвів голову і глянув на другий берег річки. Перед ним на горі стояв город. Башти й стіни города червоніли під останнім промінням сонця. Раптом зіркі очі хлопця побачили, як з воріт города, що виходили на річку, висипав великий натовп і розсипався по березі. Це схвилювало й збентежило хлопця. Він підтягнув човна під віти верби і з-поза гілок став дивитися, що робитимуть люди на тому березі річки. Він боявся, що люди вийшли шукати його та втікачів; але для цього їх було занадто багато.

Натовп розбився на дві половини і став двома рядами впоперек до річки. Трохи згодом з воріт города вийшла купка людей; вони вели розпатлану жінку. Люди з бабою стали між рядів. Якийсь чоловік у козацькому вбранні, як здалося Дорошеві, військовий писар вийшов на середину поміж рядами і почав щось читати, держачи перед собою папір. Що він читав, Дорош не чув, хоч окремі вигуки долітали до хлопця, бо чоловік читав дуже голосно. Прочитавши, він згорнув папір і засунув його собі за пояс. Потім якийсь козак підійшов до самого берега річки і став одміряти кроками відстань од берега і до баби. Пройшовши кроків з тридцять, він спинився, а до нього підвели жінку і постановили на те саме місце, де стояв козак. Потім скоїлося таке, що Дорош, побачивши, ледве не звалився з човна у воду: чоловік, що одміряв кроки, викресав вогню і… підпалив бабу!

Баба взялася димом, а потім спалахнула, як суха солома, і, зірвавшись з місця, побігла до річки. До Дороша долетіли неясний гомін, свист натовпу й одчайдушний крик жінки. Жінка бігла, а вітер роздмухував полум’я і, здавалося, що це біжить не людина, а живий огняний стовп. Баба підбігла до кручі й кинулася в річку. Волосся її піднялося вгору, і Дорош бачив, як воно спалахнуло на голові у нещасної жінки. Натовп з ревом і гиканням біг до кручі подивитися, куди впала й чи випливе жінка. Дорошеві здалося, що вона була дуже довго під водою, і він навіть подумав, що жінка потонула, але згодом обгоріла голова жінки з’явилася на поверхні, і баба попливла до протилежного берега. Річка була не широка, але жінка двічі зникала під водою, поки дісталася берега. Вона вхопилася – за віти явора, що стояв над водою, вибралася з річки і впала на землю, очевидячки, непритомна. А натовп довго ще стояв на протилежному березі і мовчки вже дивився на жінку.

Стало вже зовсім темно, і люди розійшлися тільки тоді, коли почули дзвін з вістової башти, який нагадував мешканцям города, що зараз зачинятимуть ворота. Дорош спочатку не зрозумів, у чому справа, але згодом здогадався, що, мабуть, палено чарівницю Явдо-ху, яка сиділа до полкового суду в невеличкій башті, прибудованій до крила Успенської церкви. Цю башту відвели для злодіїв і тих, що відбували церковне покаяння. Башта ця й мала назву «покаянна».

Дорош сам ледве не згорів з сорому, побачивши палення жінки, бо він згадав, що часто, проходячи зі своїми товаришами повз башту, дражнив Явдоху і кричав їй у невеличке віконце в’язниці: «Відьма! Відьма!» І ось він бачив тепер, як палено жінку, і жалко було хлопцеві цієї старої й зовсім не злої відьми. Дорош перебрався на берег і розповів козакові й холопові, що бачив. Втікачі теж чули гомін натовпу, але заховались глибше в ліс, бо думали, що їх можуть побачити з того берега.

– Не іначє, как ведьму жглі, – сказав холоп, – у нас в Курське ето частєнько биваєт.

– Це – Суд Божий! – сказав Глек, – і мабуть, ця жінка не відьма, бо їй пощастило добігти живою до річки й переплисти сюди.

Втікачі посиділи ще години зо